Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

Я дивлюсь на нього, сплячого, і розумію, що не можу покинути його тут. Коли він розплющує очі, вони чорні і повні сліз.

— Я знищував ліси, — шепоче він.

— Справді?

— Так.

Він обертається до мене спиною і знову засинає.

Я вмикаю канал на телевізорі у вітальні, з новин виглядає на те, що світ все ще існує, лише ми опинилися поза ним.

— Їме, ти бачиш, як змінилися дерева? — питаю, коли він прокидається.

— Які дерева?

— Ось ці, на вулиці. Вже настала весна.

— Ні, я не бачив.

Їм завжди радіє, коли я приходжу, сам так каже, і все ж він такий втомлений, під час розмови засинає на якусь мить, а тоді прокидається і дивиться на мене так, ніби раніше ніколи не бачив мого обличчя.

— Куди подівся твій капелюх?

Я показую що він лежить, освітлений сонцем, на кріслі біля дверей.

— Ось де він, а я думав, що то маленьке тістечко чекає на нас. Де ти була раніше?

— Сиділа тут і дивилася на тебе.

— Я думав, ти померла.

— Ми просто були у відпустці.

Щодня я трохи сиджу тут, а потім спускаюся сходами, перетинаю лікарняний парку і виходжу до автобуса. Їм стежить за мною з вікна, він ніколи не дивився на мене так, як тут, тепер в усьому світі у нього є лише я, і цей світ — лікарня, з її огорожею і замкненими дверма, він піднімає руку на прощання, стоячи за решіткою.

— Повернися до мене, — шепоче він.

Маленька телефонна будка запотіла від нашого дихання. Повісивши слухавку на гачок, Їм довго дивиться на мене, не кажучи ні слова. Очі темні, як вугілля, як графіт, як розлите чорнило.

— Хто це був? — врешті запитую я.

— Віта.

— Хіба вона не померла?

— Я теж так думав, але вона щойно телефонувала.

— Сюди?

— Так.

— Звідки вона знала, що ми тут?

— Не знаю. Цього вона не сказала.

— Окей. То що вона казала?

— Що жалкує, що так і не встигла зустрітися з тобою. Вона питала, яка стріла летить вічно.

— І яка ж?

— Не знаю. Саме цього я не знаю, — відповідає він, плачучи. Сльози падають на блискучу кам’яну підлогу. Він знову піднімає слухавку, щоб зробити ще один дзвінок. Звідти чутно глухий звук, якась пісня чи віддалене море.

— Єккі, не треба мене боятися.

— Я тебе не боюся.

У дверях, затуляючи світло, з’являється Інґер Фоґель. Здається, вона стояла там вже деякий час.

— Люба, тобі пора бігти додому.

Їм знову грає на фортепіано у кімнаті для зустрічей. Він грає без нот, сильно і швидко, на самому чутті. Коли він у музиці, то не мусить стикатися зі світом назовні, світом, де музика була усім, про що він мріяв. Звіддаля здається, ніби він намагається роздавити клавіші.

— То що ти тоді зруйнував? — запитую я, коли він нарешті опускає руки на коліна.

Літній чоловік сидить трохи осторонь і уважно дивиться на нас ясним поглядом. Я витріщаюся на нього, доки він не відводить очей. Кутиком ока бачу, як він обережно обхоплює голову руками.

— Мені надто сумно, аби про це говорити, — каже Їм.

— Тоді розкажи про щось інше.

Він трохи мовчить і колупає той золотий пояс, якого носить тепер поверх піжами, ніби особа королівської крові.

— Мені сняться кошмари. Мені сниться, що сюди приходить Бог, щоб забрати мене.

До