Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

Відтепер я весь цей час ношу хутро, сиджу в ньому на уроках у школі, вдягаю, коли їду до лікарні. Кожного дня після обіду ховаю його в підвалі, перш ніж піднятися в квартиру до Лоне.

«Мамо, я вже їду!» — гукаю у спорожнілій квартирі. Я стою в коридорі, взута в черевики, із обмотаним навколо шиї лисячим боа, і дивлюся на своє відображення. У дзеркалі я виглядаю старшою, ніж насправді, очі потемніли, обличчя видовжилося, рот ніби належить іншій дівчинці. Виходить Лоне, цілує мене в щоку і поправляє капелюха. Вона ніколи не буває сентиментальною, перш ніж я встигаю вийти, вона вже йде до своїх книжок, а коли я повертаюся, вона сидить за кухонним столом, як і сиділа, й читає.

На сонці стоять старі чоловіки, вони тримають запалені сигарети і нічого не чекають, слідкують за хмарами і літаками, що так низько літають над лікарнею, скорившись своєму становищу. Вони рідко скаржаться, і ніколи не противляться правилам лікарні, дозволяють щоб їх відвезли після якогось порушення або за рішенням Едварда чи Інґер Фогель. Спершу мені здається, що чоловіки говорять про геть усе, наче у них немає жодних таємниць, але згодом я помічаю, що вони розповідають завжди одні й ті ж історії, два-три анекдоти, що постійно повторюються. Причина, з якої більшість із них тут опинилися — алкоголь, часом амфетамін або морфін. Тут ніхто не може дозволити собі ностальгії, тому вони ніколи не сумують за тим, хто зник, вони одразу ж забувають тих, кого виписали і хто залишив лікарню, бо ті люди нагадують їм про вже втрачене для них життя. Старих чоловіків у Великому Чол. рідко відвідують. Більшість із них пробули тут так довго, що, напевно, назовні вже не залишилося нікого, хто б іще пам’ятав про них. Молодих чоловіків часом відвідують жінки, подруги і матері, вони завжди приносять шоколадні тістечка й газети. Дехто бере з собою рукоділля, щоб чимось зайнятися під час візитів.

У дверях стоїть якась дівчина і дивиться на нас — це та, з каплиці, вона вбрана у лікарняний халат, знизу визирають голі тоненькі ноги. З-під халату прозирає мереживна нічна сорочка і блискуче блакитне намисто. На ногах — великі коричневі чоловічі капці. Потім я впізнаватиму її за човганням, це особливе Сабінине човгання. Я підводжу погляд і бачу, що вона дивиться на нас з якоюсь подобою усмішки. Коли вона заходить до кімнати, Їм отямлюється від заціпеніння, починає сяяти, наче всередині нього хтось запалив лампу.

— Сабіно, ходи сюди, привітайся з Єккі.

— Привіт, Єккі. Мені подобається твоє хутро.

Вона бере мене за руку, її рука волога і млява. Потім я дізнаюся, що їй тридцять шість, але вона нагадує дитину або підлітка. Під очима у неї плями туші, ніби вона щойно плакала або довго спала. Волосся розпущене і заплутане, вона, здається, вийшла в одній білизні. Я дізнаюся, що вона виросла в Природничо-історичному музеї, де її батько був реставратором. Її гордість — у неї є місце поховання на кладовищі Гедвіґи Елеонори. Там ховають усіх реставраторів і членів їхніх сімей.

— Вітаю, — каже Їм, — інші радіють, коли отримують квартиру. І що ти збираєшся робити з цим місцем поховання?

— Я не сказала, що радію. Але одного разу тато прийшов сюди, до відділення, і замість квітів приніс опудало сокола. От тоді я раділа. Думаю, потім його викинули.

Їм усміхається.

— Тобі можна виходити на подвір’я для прогулянок?

— Мені більше нічого не можна. Колись мені дозволяли ходити до басейну. Тепер вони думають, що відпливу собі кудись.

Вона голосно сміється. Їм бере її за руку.

— Сабіно, чому ти тут?

— Я завдала собі шкоди. А ти?

— Я впав, — відповідає він.

Вона торкається рукою його щоки.

— Ой, любий друже. Тобі було боляче?

Їм сміється.

— Тепер уже болить не так сильно. Відколи я тебе зустрів, мені тут подобається.

Вона ще трохи сидить на краю ліжка, дивиться на мене великими очима, а тоді встає і йде геть.

— Вона могла б отримати все, якби лише захотіла, — каже мені Їм, коли Сабіна стоїть у дверях, спиною до нас.

Вона обертається.

— Я все чула. Насправді, гіпотези мені не допомагають.

Коли вона виходить, Їм засинає, я бачу, як Сабіна кілька разів проходить коридором, а тоді сама засинаю біля нього.

Ліжко біля Їма завжди порожнє. Стоїть застелене чистою постіллю, біле, ніби чекає на когось. Ми лежимо кожен на свому ліжку і дивимося в стелю, я в шубі, він — у м’яких штанах, виданих у лікарні. Щоб згаяти час, граємо в шахи, а коли він спить, я