Читати книгу - "Чорний альбатрос"

Марика несвідомо простягнула руку до своєї підвіски й раптом спохопилася, що ні медальйона з портретом Гліба, ні оберега більше немає. Відкриття приголомшило її. Відсутність оберега означала, що вона стала звичайною дівчиною. Знак влади зник, виходить, вона більше не чарівниця. Марика прагнула цього відтоді, як довідалася, що, будучи чарівницею, їй доведеться відмовитися від земної любові. Втрата амулета не засмутила дівчинку. Це давало їй можливість кохати й бути коханою.

Дівчинка схилилася, щоб узяти медальйон, але раптом помітила, що на портреті зображений незнайомий юнак. Марика розчаровано пройшла повз нього. Вона подумала, що дарма шукає свою річ серед дорогих брязкалець, їй ніколи не подобалося обвішуватися прикрасами, наче ялинка. Вона вже повернулася йти, коли побачила обручку. Мрії знову віднесли її до Гліба. Як би їй хотілося, щоб одного разу принц одягнув обручку їй на палець. Вона уявила церкву, юрбу, себе у вінчальній сукні, пелюстки троянд під ногами й замилувалася, як добре виглядає на її пальці обручка.

Отямившись, Марика зрозуміла, що це вже не мрії. Вона справді милувалася обручкою на своєму підмізинному пальці. Дівчинка сторопіла: що за помутніння її опанувало? У неї й на думці не було брати обручку. Марика прислухалася до того, що скаже на це душа. Але душа мовчала.

Утім, справу було зроблено. Добре хоча б те, що більше їй не доведеться мучитися з вибором.

На відміну від Марики, Прошка підходив до вибору своєї речі серйозно. Недарма охоронниця скарбів застерігала, щоб вони не помилилися. Ясна річ, що в скарбниці було зібрано багато коштовних речей, але як довідатися, яка з них дорожча. Прошка боявся продешевити. Він ходив від скриньки до скриньки, намагаючись на око визначити вартість кожної речі, але він не бачив великої різниці між діамантами й скельцями.

Тоді Прошка вирішив вибирати не за якістю, а за вагою. Тут вибір був очевидний. Над усім височіла величезна золота статуя, щедро прикрашена дорогоцінним камінням. Її розміри вражали. Вона напевно коштувала силу-силенну грошей, але коли Прошка уявив, скільки вона може важити, здоровий глузд явно запротестував. Він негайно збагнув, що річ повинна бути негроміздкою й легкою. Але як тоді визначити цінність? Поблукавши серед коштовностей, Прошка заходився розглядати зброю. Тут його очі запалали. Ціла стіна печери була обвішана мечами, шаблями, кинджалами і збруєю. Одні вирізнялися багатим оздобленням, інші — простотою й аскетизмом.

«От якби можна було взяти і меч, і щит, і збрую», — із прикрістю подумав Прошка. Яким красенем він виглядав би перед Марикою! Утім, збруя була точно зайвою. Навіть найпростіша з них — далеко не пір'їнка.

Помізкувавши, Прошка повернувся до мечів.

У дорозі зброя могла стати у пригоді. От якби ще вміти нею користуватися. Утім, не святі горщики ліплять. Усього можна навчитися. У будь-якому разі, меч — більш гідний вибір, аніж якась ювелірна дрібниця. Залишалося підібрати підхожий клинок. Прошка накинув оком на не надто довгий, але гострий меч. Його блакитнувата сталь наче світилася.

Прошка вирішив зупинити свій вибір на ньому, вже хотів його взяти, але наступив на щось тверде. Він глянув під ноги й побачив на підлозі ключ, схожий на той, яким дід відмикав комору. На мить Прошка забув про те, де він і для чого тут перебуває. Він згадав будинок, затишні посиденьки за вечірнім чаєм, дідові небилиці, і його охопила щемлива туга. Як часто люди не помічають щастя поруч і вирушають шукати його кудись далеко! Прошка віддав би все, аби тільки повернутися в колишнє життя. Він покрутив ключ у руках і пошукав, куди його покласти, але почув за спиною зміїне шипіння:

— Ти зробив с-с-свій вибір.

Прошка здригнувся й обернувся. Кобра, не кліпаючи, дивилася йому в очі.

— Який же це скарб? Ключ просто валявся на дорозі,— заперечив Прошка.

— Ти забув головну умову. Те, до чого доторкнешся, — твоє.

Прошка вирішив, що мудріше не сперечатися. Однак він був розгніваний не на жарт. Чи варто було стільки бродити серед незліченних багатств, щоб узяти з собою простий, нікому не потрібний ключ. Чому йому завжди не щастить?

Троян не став витрачати час на розглядання ганчір'я і скелець. Він точно знав, що йому потрібно. Зброя. Він повинен убити чорного альбатроса, перш ніж той знову перетвориться на хлопчиська.

Троян байдуже пройшов повз мечі, ножі і шаблі. Серед них були досить коштовні експонати, але для бою з птахом всі вони не підходили.

Незабаром він помітив саме те, що потрібно. Простенький на вигляд лук без усяких прикрас. Такі луки робили стародавні майстри, які знали особливий секрет. Легкий і пружний, він стріляв надзвичайно далеко.

Троян мов насправді уявив собі, як піднімає лук і натягає тятиву. От вона із дзенькотом розпрямляється, і стріла летить у птаха, що розкинув крила в небі.

— Візьми разом із луком с-с-сагайдак, — ледь чутно прошипіла кобра.

— Дякую, — із легким поклоном відповів Троян.

Він підхопив сагайдак і побачив, що в ньому всього-навсього одна стріла.

— Але стріла тільки одна, — здивовано озирнувся він до охоронниці скарбів.

— Так і мішень в тебе одна. Не бійся. Лук ч-ч-чарівний. Поцілиш.

Зробивши вибір, діти зійшлися біля виходу з печери.

— Прощавайте. Ваші с-с-скарби вам ще с-с-стануть у пригоді,— напучувала їх кобра, а потім знову оповила стовбур дерева й перетворилася на