Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

«Клац — відімкни, клац — замкни, ось ти це бачиш, а ось уже ні».

Камера також слугувала проектором, для цього її задня частина була обладнана електричною лампою.

Вітмен спитав чергового працівника, чи є ще документи в якомусь запилюженому кутку, які він міг прогледіти. Спершу той відповідав неохоче, але щойно зачув хрускіт купюр, від стриманості й сліду не лишилося. Помічник куратора супроводив Вітмена до задніх кімнат.

Там він знайшов кореспонденцію — телеграми, датовані 1953 роком. Вони були від онука Секюлера, Альбрехта Ґенгаґґера, який переїхав до Швейцарії і питав, чи міг би хранитель музейних фотографій показати камери його племіннику, який на той час саме відвідував Лондон. То був цілий пласт інформації, що здавався вагомим і породжував надію на швидке досягнення мети. На листі була марка Лозанни. Принаймні це було щось матеріальне. Якщо племінник чи його родина досі живі, можливо, вони могли б надати певну інформацію про загадкового батька кінематографу. Але від інформаційного бюро в Лозанні Вітмен не добився нічого, вартого уваги — адреса справді Альбрехта Ґенгаґґера, але номера телефону не було. Це був останній шанс для Вітмена; він вирішив летіти до Швейцарії і все з’ясувати.

Дорогою до аеропорту він зупинився у ххх (нерозбірливо) ххх, і двома вулицями нижче натиснув дзвінок квартири з терасою. Звідти вийшов, тримаючи плакат «Франкенштейна» у захисному тубусі з чорного пластику. Після десяти років він нарешті зібрався з силами забрати його у нерозважливого колекціонера в Лондоні. Відтак блукав порожніми вуличками району, назви якого не знав, тримаючи плакат, який вони з Вальдано рішуче налаштовані були знайти того дня, коли зникла Еллі.

Нарешті Вітмен зупинився посеред темної безлюдної алеї, уздовж якої тягнулися брудні сміттєві баки. На мокрому бетоні туди-сюди снували щури. Він втиснувся за кам’яну стіну, дістав із тубуса плакат і поклав до порожньої металевої урни, що валялася на алеї. Витягнув із кишені запальничку й підпалив плакат. Його обличчя було безпристрасне, попри те, що в глибині очей наростав жах. То ось який вигляд мають сто тисяч доларів у вогні. Він просто стояв, дивлячись, як плакат стискається в полум’ї.

Літак перетнув частину озера Леман і річки Рони, перш ніж капітан оголосив посадку в місті Женева. Виписуючи кола, виляючи й провалюючись у повітрі, літак наближався до міського аеропорту на березі озера.

Цікавим моментом в історії Секюлера для Вітмена було те, що оригінали негативів утрачені. Уцілілий відеозапис був результатом роздруківки на фотопапері та їхнього монтування у стрічки з понумерованих кадрів. Кожна стрічка містила чотири вертикальні кадри, пронумеровані послідовно. Можливо, оригінал плівки було порізано, щоб зберегти відеозапис, хоча це лише припущення. Хто саме зробив ці стрічки, також невідомо.

Химерні події спричинилися до того, що більшість друкованих фотокадрів зникла. Останній записаний номер кадру «Руху транспорту через Південний міст» був 129. Це мало означати, що запис містив щонайменше 129 кадрів. І все-таки епізод, представлений у музеї, складався лише з двадцяти кадрів: зі 110-го по 129-й. Таким само чином запис «Сцени в садах на Принцес-стрит» містив двадцять кадрів. При цьому анімаційний епізод, продемонстрований публіці, складався менше ніж із двадцяти відсотків оригінального запису. Вальдано мав рацію: було щось дивне у цій розбіжності. Решта кадрів могла бути знищена, втрачена. Або ж і досі перебувати деінде.

Саме на Единбург Вітмен розраховував найбільше. Інформація про роботу Секюлера і той факт, що тут він удосконалив свій винахід, давали підстави припускати важливість цього місця. Відоме було розташування единбурзької майстерні Секюлера — десь на Принцес-стрит, гарній і широкій вулиці, що відокремлювала Старе місто від Нового. З’явившись там, він виявив, що в колишній майстерні тривають ремонтні роботи — хтось згори розширяв приміщення під універмаг. Вітмен знайшов головного на будівництві. Давши хабаря, почув, що його сповістять, «якщо з’явиться щось цікаве».

На додачу до цього був задокументований перший единбурзький дім Секюлерів-Вітлі в Рамзей-Ґарденз. Однак після того, як Елізабет і Адольф — дружина і син Секюлера — переїхали до Сполучених Штатів, Оґюстен залишився в Единбурзі й переїхав до іншого будинку, припустімо, з фінансових причин — Секюлери втрачали гроші щодня, доки він зволікав із демонстрацією власного винаходу. Там, у новому будинку, він удосконалив камери. Точна адреса цієї останньої резиденції, однак, була невідома.

Поштовх, виск гальм — і вони опинилися на асфальті Женевського аеропорту. Двері відчинилися, і нечисленні пасажири потяглися до виходу.

Кілька хвилин залишилося до відправлення потяга до Лозанни. Вітмен скрутив чергову цигарку. Поряд із ним дівчинка-підліток чиркнула сірником, щоб запалити одну зі своїх «Мальборо Лайтс». Він відійшов від неї. Поклав рюкзак на кришку сміттєвого бака. Коли вогник запальнички торкнувся цигарки, він помітив дещо краєм ока. Чоловік повернув голову.

Удалині майнули золотаво-жовті очі.

— Плуто, — прошепотів він.

Ґраційна котяча фігура стояла біля валізи дівчинки по той бік платформи. Він завмер, і його внутрішнє око накрило павутиння спогадів. Спочатку він подумав, що кіт належить дівчинці. Але потім той підкрався до найближчої лави, проліз під сидіннями, поміж ніг пасажирів, які нічого не помітили, і вибрався на інший бік. Мотляючи хвостом, кіт дременув до жовтої лінії, наче теж чекав на потяг.

Видовище було абсурдне. Бездомні тварини в швейцарському місті. І не будь-де, а на залізничному вокзалі. Сміх та й годі. Неможливо, навіть якби тварина не нагадувала так сильно…

Ні, це безглуздя, цього бути не могло. Усі вони схожі.

Працівник потяга перетнув платформу, промовив щось у явно службовий телефон на стіні, кинув слухавку, перевів стрілку і кинувся до дверей. Часу було обмаль. Потяг стояв із відчиненими дверима.