Читати книгу - "Повідомлення Броуді"

Поля Мануеля Кардосо і Кармена Сільвейри межували. Першопричина ненависті, так само, як інших пристрастей, завжди є темною, але говорять про чвари через нетавровану худобу або ж про перегони голова до голови, коли Сільвейра, що був дужчий, обскакав бігового коня Кардосо. Кілька місяців по тому в місцевій корчмі вони довго грали один на один в труке; Сільвейра вітав свого суперника майже із кожною взяткою, та врешті-решт залишив його без мідяка. Сховавши гроші у шкіряний пояс, він подякував Кардосо за науку, яку отримав. Гадаю, тоді вони ледве не зчепилися у бійці. Гра була дуже запеклою; присутні, яких було багато, їх розтягли. У тих суворих краях і в ті часи чоловік стикався з чоловіком, а криця з крицею; незвичайним в цій історії є те, що Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра, либонь, не раз здибувалися на гірських стежках — на світанні і надвечір, та до самого кінця не билися. Можливо, в їхньому убогому і примітивному житті не було іншого добра, ніж їхня ненависть, і тому вони її громадили. І в гадці цього не маючи, кожен став рабом іншого.

Уже й не знаю, причинами чи наслідками є те, про що я розповім. Кардосо — не так з любові, як для того, аби чимось себе зайняти — став упадати за сусідською дівчиною, Сервільяною; досить було Сільвейрі про це провідати, як він і собі став до неї залицятися і забрав до себе на ранчо. Через кілька місяців він її вигнав, бо вона йому вже набридла. Розлючена жінка кинулася до Кардосо; той провів із нею ніч і ополудні спровадив. Не хотів покидьків іншого.

Десь у ті роки, до чи після Сервільяни, сталася приключка з вівчурем. Сільвейра був до нього дуже прив’язаний і дав кличку Тридцять Три[17]. Пса знайшли мертвого у рові; Сільвейра здогадувався, хто його отруїв.

Взимку сімдесятого року революція Апарісіо[18] застала їх у тій самій місцевій корчмі. Очільник загону повстанців, смаглявий бразилець, звернувся до присутніх, кажучи, що батьківщина їх потребує, що утиски влади є нестерпними, роздав їм білі кокарди і після цього незрозумілого їм вступу забрав з усіма. Попрощатися з рідними їм не дали. Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра прийняли свою долю; життя солдата не було тяжчим, ніж життя ґаучо. Спати просто голого неба, на упряжі вони вже звикли; вбивати людей руці, що мала навик вбивати худобу, було не надто важко. Брак уяви позбавив їх страху і жалості, хоча перший вони якось та й відчули, коли почалася атака. Брязкіт стремен і зброї — одна з тих речей, які завжди чутно, коли в дію вступає кавалерія. Той, кого не поранили відразу, далі вважає себе невразливим. Вони не тужили за рідною стороною. Поняття батьківщини було їм чуже; попри кокарди на їхніх капелюхах, їх мало обходила що та, що інша партія. Вони навчилися орудувати списами. Під час наступів і відступів врешті збагнули, що можна бути побратимами і залишатися суперниками. Вони билися пліч-о-пліч і, наскільки ми знаємо, не перемовилися жодним словом.

Важкої осені 1871 року прийшов їм кінець.

Бій, який тривав заледве годину, розігрався в місцині, назви якої ніхто не знав. Наймення їм потім дають історики. Напередодні звечора Кардосо крадькома прослизнув у намет командира і попросив, аби той — якщо назавтра вони переможуть — приберіг для нього когось із «колорадос»[19], бо він понині нікому не перерізав горло і хотів спізнати як воно є. Старший пообіцяв: якщо Кардосо поводитиметься як чоловік, він зробить йому таку ласку.

«Білих» було більше, та їхні супротивники мали краще спорядження і викошували їх з верхів’я пагорба. Після двох марних атак, які не досягли вершини, важко поранений командир здався. Тут же, на його власне прохання, його добили.

Його люди склали зброю. Капітан Хуан Патрісіо Нолан, який командував «колорадос», напрочуд пишномовно звелів стратити, як водиться, полонених. Він був родом із Серро-Ларґо і знав про давню затаєну ворожнечу Сільвейри і Кардосо. Наказав їх розшукати і сказав їм:

— Я◦знаю, що ви вже віддавна дратуєте i бачити не можете один одного. У мене для вас гарна звістка; ще до заходу сонця ви зможете показати, хто з вас більший зух. Я◦накажу перерізати вам горлянки навстоячки, а потім ви побіжите наввипередки. І тільки Богу відомо, хто переможе.

Солдат, що допровадив їх, відвів їх геть.

Ця звістка притьмом облетіла увесь табір. Нолан постановив був, що перегони вінчатимуть нинішню військову акцію, та полонені прислали до нього делегата, аби сказати, що вони також хочуть бути їх очевидцями і робити ставки. Нолан був розсудливим чоловіком і дав себе умовити; закладалися гроші, на упряж, на холодну зброю, на коней, які у свій час передадуть удовам та рідним. Було надзвичайно спекотно; щоб ніхто не залишився без сієсти, все відклали до четвертої години. (Сільвейру насилу добудилися). Нолан, як це заведено в креолів, змусив їх чекати годину. Мабуть, обговорював перемогу з іншими офіцерами; денщик снував туди-сюди з чайником.

Обабіч путівця перед наметами чекали, сидячи на землі, ряди полонених зі зв’язаними за спиною руками — щоб не завдавали клопоту. Декотрі відводили душу прокльонами, один проказав початок отченашу, майже всі були наче прибиті. Звісно, курити вони не могли. Їм вже було байдуже до перегонів, але всі дивилися.

— Мені також вчепляться у патли, — сказав один заздрісно.

— Так, але вкупі з усіма, — зауважив його сусід.

— Як і тобі, — відрубав перший.

Шаблею сержант провів лінію поперек дороги. Сільвейрі і Кардосо розв’язали руки, щоб вони не бігли сплутані. Між ними було зо п’ять метрів. Вони стали на лінію;