Читати книгу - "Любові полум’я"

рішення чоловіка. Намагалася його зрозуміти. І навіть зраділа, тому що змогла нарешті поміняти штори-тюлі у спальні. Усе зафарбувалося в рожевий колір, в тон балдахіна над ліжечком доні. Поволі змінювалися і деталі: на стіні з’явився годинник-котик, який кожної секунди хитрувато поглядав то вправо, то вліво. На підлозі, на в’язаному вручну килимку, що його турботлива молода мамуся придбала на п’ятачку біля театру Заньковецької, поселився великий білий ведмідь і старовинна порцелянова лялька у пишних кринолінах.

Стару шафу Андріанової бабусі Віола власноруч розмалювала героями зі своїх улюблених казок: гномиками з «Білосніжки» і друзями Бембі. На підвіконнях поселилися неекзотичні, а звичні домашні вазони: калачики, мирта, кали, цілющий алое та пару мініатюрних кактусів. Нею оволоділа якась манія гніздування і вона усе частіше і частіше купувала вінтажні речі на блошиному ринку. Так у їх кухні з’явилася стара мідна джезва, у який Віола варила пишну каву щоранку і тоді, коли приходили гості.

А друзі, незважаючи на інтровертність чоловіка, бували у них часто. Віола славилася у їх колі знатною господинею. Цей дар успадкувала від матері. І з задоволенням дивувала гостей старовинними блюдами на кшталт заяця чи кишки, або напоями, такими як горіхівка, слив’янка…. Із народженням Орисі призвичаїлася купувати різні трави і робила з них суміш. Познайомилася із одним дідусем-травником на базарі поблизу «Іскри», який і навчив її яка травинка від чого допомагає, лікує, а яка добрий смак має. І ароматні, корисні відвари замінили у їх домі традиційний радянсько-китайський чай. Напуваючи ними доню і себе, обоє набиралися сил після пологів.

Андріан займався своєю роботою, наче нічого і не змінилося у його житті. Будь-які заклики чи підбадьорювання Віоли до спільної участі в купаннях, або прогулянках візочком одразу відхиляв, бормочучи, що це забирає у нього час, а значить гроші. А одного разу взагалі обізвав усе це «бабським ділом». Спочатку Віолі трохи допомагала бабуся, залишаючись п’ять днів на тиждень у місті.

Ввечері готувала ароматну купель немовлятку, примовляючи собі щось стиха. Віолу це і веселило, і захоплювало водночас. Шорсткі та порепані сільською працею руки вже вдосвіта, о пів на шосту ранку вправно ліпили вареники і варили капусняк, пекли сирники.

— Бабунь, ти чого так рано? — питала сонна Віола, зайшовши на кухню напитися узвару після вранішнього Орисиного годування.

— Та хіба то рано? Вліті вже корова сі дої, а я вже й так спати не можу. Стара стала, — всміхалося змережане зморшками сонячне бабусине обличчя. — А ти йди спи, Віолцю, йди. Молоко, воно потребує багато сну і доброго віхту. Йди-йди, як звару, то ті збуджу.

Онука, пригорнувшись, вдячно поцілувала бабуню у скроню. Віяло від неї якоюсь автентичністю, та водночас глибинною простотою і скромністю, звиклою жіночою мудрістю і добротою. У їх домі стало незвично затишно і запашно від бабусиних випікань. Ані хвилі не сиділа без роботи. Віола дивувалася її невтомності і силі, цьому вічному двигунові з джерелом незнаної енергії. Навіть тоді, коли уже й нічого насправді було робити й викупана правнука задоволено посапувала у своєму ліжечку, бабусині старенькі руки перепирали і переполіскували у ромашковому відварі милий дитячий крам. На ніч поруч правнуччиної голівки бабуня прикладала вшитий власноруч ясічок з лавандою та чебрецем. Для міцного і спокійного сну. Та й у своїй постелі щовечора Віола знаходила в’язочки засушених трав. Так було у її дитинстві. І почувалася від того дуже комфортно і впевнено, як тоді… Перестала нервувати, руки вже не тремтіли, а серце не сіпалося, переодягаючи ручки-крючки і ножки-розкарючки…

Та коли Орині виповнилося два місяці, а за сонце за вікном стало підійматися усе вище, нагріваючи застуджену зимою землю, бабця перестала приїжджати. Віола дуже засмутилася. Однак почався сезон сад-город-худоба. «Мусиш бути дорослою. Вже можеш і сама з нею раду дати!» — наказала бабуня на прощання і поцілувала обох. Андріан натомість аж звеселів, страждаючи від постійної чужої йому присутності. Знав, що вона його недолюблює, хоча і не показує цього. Вдавав, що теж не помічає.

— Добрий вечір, пані Віоло! — висмикнула зі спогадів сусідка.

— Здрастуйте, пані Лесю, — посміхнулася у відповідь. — Ідете зустрічати онуку?

— Ага, йду. — відповіла літня, але ще красива жінка, стишивши ходу. — Темніє скоро, а дитина сама мусить вертатися такий кавалок дороги від маршрутки. Най Бог бороне! І вам би було ліпше чоловіка на зупинці чекати, а не йти. Страшно, які часи недобрі тера!

— Та я вже якось звикла, пані Лесю. Не переймайтеся.

— А йди-йди, — захитала скрушно головою сусідка. — Минулого тижня на Зубрі якісь жінці сумку з рук вирвали… А двом не так страшно, та й не підійде ніхто. Буде боятисі.

Віола знизала плечима.

— Я щаслива, нікуди не влипаю. Добраніч, пані Лесю.

— А най Бог тебе бороне! Йди, Віолцю, скорше до хати, — і старша пані поспішно понесла свої пишні форми на кінцеву зупинку, за кілька подвір’їв від їхнього будинку.

Через дорогу від їхньої «панельки» яскраво освітлювалося велике спільне подвір’я кількох двоповерхових котеджів. Два з них уже були заселені, а на трьох інших висіли банери «Продається». Віола розглядала акуратну зелену зону подвір’я, що зараз була на диво не доглянута, вкрита торішнім напівгнилим листям і притрушена снігом. З іншого боку було чітко видно гойдалку і пісочницю, і кольорову літню ковзанку. Ялинку, оточену ялівцем і вічнозеленими кущиками, нові господарі дбайливо прикрасили червоними бантиками, хоч до свят ще було трохи часу. І це була оаза справжньої краси та затишку посеред одноманітних сихівських сірих спальних коробок. Віолі було так приємно уявляти себе господинею одного зі спарених будиночків. Але це були лише мрії. Поки що вона не заробляла стільки грошей, щоб дозволити собі навіть авто у кредит, а не те, щоб цілий будинок. А Андріан завжди казав, що його абсолютно влаштовує його квартира, яку він змінить хіба що на більшу за площею. Та не зараз. Колись. На його думку, нічого було поспішати, адже їм і так добре втрьох і квартплата невелика, а котедж постійно смоктатиме гроші. Віола розуміла це і не наполягала, втомилася щоразу чути відмовку: «Мисли раціонально!»

Ліфт, як завжди, не працював. Віола пішки піднялася на сьомий поверх. Ненавиділа свій під’їзд — мало задоволення спостерігати занедбані, облуплені сходові клітки, неприбрані і запльовані, обписані гидкою лайкою, матюками та розмальовані графіті. Хоча подекуди останнє було доволі талановите. Вона зітхнула і вкотре згадала про свою мрію придбати окреме помешкання у новозбудованому котеджі навпроти.

— Привіт! Ви вже вдома? — запитала увійшовши в квартиру. Сьогодні малу обіцяв забрати Андріан.

У відповідь тиша. Орисі явно не