Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Я пішов навпомацки і за п’ять кроків уперся в стіну, оббиту листовим залізом. Потім, обернувшись, наштовхнувся на дерев’яний стіл, біля якого стояло кілька табуреток. Підлога цієї тюрми була вкрита щільною циновкою, що заглушувала шум кроків. На голих стінах не було помітно й сліду вікон чи дверей. Консель, який ішов уздовж стіни в протилежному напрямку, зустрівся зі мною, і ми повернулися на середину каюти, що була двадцять футів завдовжки і десять завширшки. Що ж до її висоти, то навіть Нед Ленд, незважаючи на свій високий зріст, не міг дотягтися рукою до стелі.

Минуло вже півгодини, а становище наше не змінилося. Раптом замість глибокої темряви в нашій тюрмі з’явилося яскраве світло, що засліпило нам очі. З його білизни й яскравості я впізнав те електричне світло, яке ніби фосфоресціюючим ореолом оточувало підводний корабель. Я на мить мимоволі заплющив очі, а потім, розплющивши їх, побачив, що світло струмує з матової півкулі, прикріпленої до стелі каюти.

— Нарешті й тут стало світло! — вигукнув Нед Ленд, який з ножем у руці стояв в оборонній позі.

— Так, — відповів я, пробуючи жартувати, — але становище наше залишається все-таки темним.

— Нехай пан набереться терпіння, — сказав байдужий Консель.

Несподіване освітлення каюти дозволило мені оглянути її як слід. У ній не було нічого, крім стола і п’яти табуреток. Дверей не було видно — вони, мабуть, зачинялися герметично. Ніякий шум не долинав до наших вух. Усе ніби вимерло на судні. Чи рухалося воно, чи залишалося на поверхні океану, чи занурювалося вглиб? Я не міг цього збагнути.

Проте ясно було, що електричну лампу засвітили не без підстав. Отже, я сподівався, що хто-небудь з екіпажу незабаром з’явиться сюди. Коли б про нас забули, то не освітили б нашої тюрми.

Я не помилився. Почувся стукіт засувів, двері відчинились, і на порозі з’явилися два чоловіки.

Один з них був невисокого зросту, з розвиненими мускулами, широкими плечима, міцно збудований, з великою головою, густим чорним волоссям, довгими вусами і жвавим, проникливим поглядом. Уся його постать відзначалася тією південною рухливістю, яка характеризує у Франції населення Провансу. Дідро[30] справедливо сказав, що характер людини виражається в її рухах. Цей маленький чоловічок міг служити доказом цього. Відчувалося, що він повинен був пересипати свою мову різними риторичними фігурами, метоніміями та іншими образними виразами. А втім, я й разу не міг переконатися в справедливості свого припущення: при мені він говорив постійно на особливому, зовсім не зрозумілому для мене наріччі.

Другий незнайомець заслуговує на докладніший опис. Учень великих фізіономістів — Грасіоле або Енгеля — міг би читати по його обличчю, як по відкритій книзі. Я не вагаючись визначив найважливіші якості його: самовпевненість, бо голова його гордо була піднята, і чорні очі дивилися з холодною рішучістю; спокійність, бо блідуватість його шкіри свідчила про холоднокровність; енергію — на це вказувало швидке скорочення надбрівних м’язів; нарешті, сміливість — про це свідчило його могутнє дихання, що виявляло також великий запас життєвої сили.

Додам, що ця людина була горда, що її твердий і спокійний погляд відбивав, мабуть, благородство думок і що все це разом узяте виявляло, згідно з ученням фізіономістів, безперечну щирість.

Я мимоволі відчув себе бадьорішим в її присутності і подумав, що це побачення не принесе нам нічого поганого.

Не можна було точно визначити, скільки років цьому незнайомцеві — тридцять п’ять чи п’ятдесят. Він був високого зросту, мав широкий лоб, прямий ніс, правильно окреслений рот, чудові зуби, тонкі довгі руки. Загалом, це був найдовершеніший зразок чоловічої вроди, який мені будь-коли доводилося зустрічати. Ще одна виразна деталь: очі цієї людини, досить широко розставлені, могли одночасно охопити цілу чверть обрію. Ця здатність, — як я перевірив пізніше, — поєднувалася з гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли незнайомець спрямовував свій погляд на який-небудь предмет, він хмурив брови і примружував очі, скорочуючи таким чином поле зору, і так дивився! Який погляд! Він ніби збільшував віддалені, зменшені відстанню предмети. Він проникав у наші душі. Він пронизував наскрізь непроникні для нас шари води і читав, як по книзі, життя морських глибин.

Обидва незнайомці були в беретах з хутра морської видри і в морських чоботях з тюленячої шкіри. Одяг їхній, з якоїсь особливої тканини, щільно облягав стан і не перешкоджав рухам.

Більш високий з них, — очевидно, начальник судна, — подивився на нас дуже уважно, не вимовляючи й слова. Потім, повернувшись до свого супутника, заговорив з ним невідомою мені мовою. Це була звучна, гармонійна, гнучка мова, багата на голосні звуки зі змінними наголосами.

Другий відповів йому нахилом голови і додав два-три слова, зовсім для мене незрозумілі. Потім його погляд звернувся безпосередньо до мене, ніби запитуючи мене.

Я відповів чистою французькою мовою, що не розумію його наріччя; але, здавалося, й він мене не зрозумів. Становище робилося досить важким.

— Нехай пан усе-таки розповість нашу історію, — сказав мені Консель. — Можливо, ці пани щось зрозуміють з неї.

Я почав розповідати про наші пригоди, чітко вимовляючи всі слова і не пропускаючи навіть найменшої подробиці. Я перелічив наші імена і звання; потім відрекомендував незнайомцям як належить професора Аронакса, його слугу Конселя і Неда Ленда, гарпунника, майстра своєї справи.

Людина з лагідними, задумливими очима слухала мене спокійно, навіть ввічливо і надзвичайно уважно. Але ніщо в її обличчі не показувало, що вона зрозуміла мою розповідь. Коли я закінчив, незнайомець не вимовив жодного слова.

Залишалася ще можливість поговорити по-англійськи. Може, вони зрозуміють. Я знав англійську мову, так само як і німецьку, настільки, щоб вільно читати, але правильно говорити не міг. А тут необхідно було говорити якнайкраще.

— Тепер ваша черга, — сказав я гарпунникові. — Починайте, Неде! Витягніть з вашої пам’яті найвишуканішу англійську мову, якою будь-коли говорив англосакс, і постарайтеся бути щасливішим за мене.

Нед не примусив себе просити і почав переказувати, як я зрозумів, мою розповідь. Суть була та сама, але форма інша. Канадець, людина палка, говорив з великим натхненням. Він дуже скаржився на те, що його посадили в тюрму всупереч людським правам, запитував, на підставі якого закону його тримають тут, загрожував судовим переслідуванням тим, хто самовільно арештував його; він метушився, жестикулював, кричав і кінець кінцем дав зрозуміти виразним жестом, що ми вмираємо з голоду.

Це було зовсім вірно, але ми про це майже забули.

На превеликий