Читати книгу - "Не судилось (Панське болото)"

К а т р я. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться… Страшно тiльки… не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi… Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти…

М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумiєш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу… що менi без тебе один шлях — отуди, пiд лотоки!

К а т р я. А менi хiба нi?

М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?

К а т р я (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були щасливi!

М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

В И Х I Д XI

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.

П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, — гу!! Де ти заховалася?

М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди… Прощай, моє сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора… Прийдеш?

К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!

Михайло хутко iде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло.

П а в л о. Так так же i робiть.

1-й i 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибi вам.

П а в л о. Прощавайте!

1-й i 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже!

Павло iде в один бiк, люде — у другий.

П а ш к а (пiдбiгає). Катре! Ти осьде?

К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi.

Завiса

ДIЯ ТРЕТЯ

Картина 1

Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.

В И Х I Д I

Михайло сам.

М и х а й л о (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за таїна? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, — аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа i пробiгає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким бракує тiльки живущої води… Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, мiркуємо — може, до чогось i домiркуємось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. Приїзди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезiєю: тут здоровiще". Золоте серце: сам нiчого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душi… Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть… (Запалює цигарку i ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiхається; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся — насолода, захоплення.) i втiхою… Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезiї… Катрусю, моя зiрко! Коли я упився твоєю красою, — ти ще милiща моєму серцевi! (Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, ховає первоцвiт жаги… Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмiєшся i поцiлунком затушиш досаду; а то — дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освiтити… так не до книжок тепер… пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi… I кiльки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, — так нi! Правда, їй поки працювати треба… От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами!

В И Х I Д II

Михайло i Павло.

П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там?

М и х а й л о (схоплюється). Павло? — Тут, тут!

Па в л о (виходить). Здоров, друже!

М и х а й л о (кидається, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то… (Знов обнiма). Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас…

П а в л о (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалакаємо…

М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш?

П а в л о. Кажу ж — i хвилини нема… До вельми тяжкого слабого хапаюсь… (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвiвся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?

М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цiлує Павла).

П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очiх i ласощi, й радощi аж грають, — певно, їх повно на серцi?

М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю… тобi зрадiв.

П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?

М и х а й л о. Чому? (Потупив