Читати книгу - "Про козацькі часи на Україні"

на тому, як 1638 року повстання Острянина задавлено і польський уряд мав спромогу по всій своїй волі завести на Україні лад, який тільки хотів. Багацько сил спожив народ під час повстання Острянина, і через те після того не можна вже було йому спромогтися на другу таку фактичну реакцію. І справді, за 1638 роком ми маємо таких десять літ, коли в народі жодного руху нема. Впродовж цього десятиліття ми бачимо, що польський ідеал проявляється у всій своїй силі і після нього складається увесь побут краю. Нарешті і боротьба приймає тепер інший характер: вона стає не тільки становою, а й національною, через те що виявляються в ній ідеали обох народів, цілком ворожі один одному. Після інстинктів одної нації докоче треба було і привілейованого стану, між тим як інстинкти другої вимагали повної рівноправності всіх членів суспільності. Досі боротьба була станова. Шляхетський стан силкувався взяти верх і підгорнути під себе всі інші стани. Український народ не хотів коритися такому ладові і, позбуваючись землі, все ж таки змагався зберегти хоч особисту волю. Тепер шляхетський стан привілейований одержав усю ту владу, якої добувається: він заволодів тепер усіма землями в краю, і права його на землі не знаходили тепер жодного протесту. Опріч того, минаючи невеличке число реєстрових козаків, усіх останніх підвернуто на кріпаків. Таким робом, що раніш було pium desiderium, те зробилося тепер фактом.

Того часу виявляються дуже яскраві типи української шляхти, які можна поділити на декілька категорій.

Перший тип - магнатський, який фактично стоїть дуже високо понад звичайною шляхтою. Як на репрезентанта такого магнатського типу можна вказати на князя Ярему Вишневецького, родом із Волині. Батько його Михайло Вишневецький, староста овруцький, мав великі маєтки на Волині. Користуючись своєю посадою і одміною економічних напрямків, він дістав у короля привілей на землі ще не зайняті і почасти навіть невідомі польському урядові. Як добрий господар, він устиг зібрати великі достатки. В руках його опинилася мало що не вся теперішня Полтавщина. Цей Михайло Вишневецький був ще православний, але ж сина свого Ярему віддав він до ієзуїтської школи, яка вважалася тоді за найліпшу. Ярема, заки вийшов зі школи, перейшов на латинський обряд і зовсім перейнявся польськими поглядами. Ярема був небожем Петра Могили, мав також інших родичів, які зосталися православними, але ж вони на нього жодного впливу не мали. Він був чоловік вельми освічений, дуже талановитий і добрий організатор, але разом із тим він виявляв собою яскравий тип сваволі, безмірної жорстокості, панської пихи і погорди до свого рідного.

Поруч з магнатами стоїть дуже численний стан середньої шляхти. Вона перша почуває, що не можна злучити української національності з польською. Тому що руська національність перебуває в утисках, у загоні, вона приймає польську національність: вводить у сім'ї польську мову, віру і звичаї, приймає або приписується до польських гербів і родів, щоб не відрізнятися від стану польської шляхти, і таким робом силкується закрити своє українське походження. Шляхтичі ці, хоч і меншою мірою, ніж магнати, визначаються великою буйністю і сваволею. Користаючи з того, що у Польській державі народна маса не здержує їх своїми протестами, а суд безсилий супроти них, їх сваволі та буйності не було краю. За тип такої середньої шляхти можемо взяти Самуїла Лаща. Він походив із дрібної волинської шляхти, служив у коронному війську і спокористувався протекцією гетьмана Конецпольського. На протягу яких дванадцяти літ не було такого злого вчинку, що б він не заподіяв: і душогубствував, і робив «заїзди», і грабував, забирав чужих жінок і т. ін. Коли бракувало йому власного війська, він одержував запомогу від Конецпольського. Враховано, що проти цього Самуїла Лаща видано від трьохсот до чотирьохсот судових заочних присудів, які його присуджували на «баніцію». Один із мемуаристів зберіг курйозний анекдот. Раз Лащ поїхав із гетьманом на королівський двір у мантії, зшитій із присудів, виданих проти нього. Це тип середньої шляхти.

Дуже жалко виглядають ті шляхтичі, що думають сполучити шляхетство зі своєю національністю, що не переходять до чужого народу і задержують православну віру і народну мову. Вони не можуть знайти осередку, до якого б могли пристати. Польська шляхта цурається їх через те, що вони схизматики, а народ через те, що вони шляхтичі-пани. Таким типовим шляхтичем є Адам Кисіль, останній київський воєвода, чоловік досить освічений. Дуже часто зустрічаємо його у такім прикрім становищі. Поляки посилають його задля переговорів із козаками, а ті не приймають його, хоча Кисіль доводить їм, що він «кість од костей їх». На це козаки відповідають йому, що воно, може, й так, та дуже вже ця кість обросла польським м'ясом. Коли ж Кисіль стане було говорити у польському таборі що-небудь на оборону козаків, йому відповідають, що він схизматик, що йому не можна йняти віри. Таким робом, ці шляхтичі без усякого грунту під ногами.

Були, нарешті, і такі шляхтичі, що лишилися при вірі свого народу і відріклися від привілеїв свого стану. Дуже яскравим зразком такої шляхти являється Юрій Немирич, один із цивілізованіших людей свого часу. Він учився за границею, де пристав до раціоналістичної секти антитринітаріїв і був відомий своїми науковими теологічними працями і диспутами. Коли зчинилася боротьба на Україні, він одразу зрозумів, що треба вибирати одне з двох: або відректися своєї національності, або привілеїв свого шляхетського стану. Таких прикладів, як Немирич, по відомих нам джерелах можна показати декілька, наприклад, Верещак.

Загальною ознакою десятиліття після повстання 1638 року є сполячення шляхти і велике надужиття народних сил. В економічному і соціальному строю шляхта заволоділа всім народом і повернула його у кріпацтво. Народ мусив терпіти, бо не мав за плечима ніякої сили, на яку міг би опертися. Козацтво зломлено, і воно само держалося в дуже незначнім числі. Виникають протести тільки селян, але, як і у всякого простого народу, протести виявляються тільки в еміграції. Це був час, коли селяни, після того як не вдалися повстання, знаходять нові місця для еміграції у басейні Дону - Слобідська Україна, нинішня Харківська губернія, частина Курської і Воронезької. Другого виходу для народу не було: треба було або зробитися кріпаками, або шукати собі долі деінде. Щодо козацтва, то воно було дуже пригнічене: після побіди над Острянином коронний гетьман зібрав козаків і об'явив їм новий лад. Проти Куруківської умови мало не на половину урізано права козаків. Число реєстрових козаків зменшено до 1200, всі родини тих козаків, що брали участь у повстанні, виключено з реєстрів і повернуто