Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Це ви… хе-хе-хе… це ви просто знаменито… хе-хе-хе… але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі. Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага, ще ми з вами не знайомилися… Як? Бум?.. Бумблякевич! Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо[46]. Той самий пан Зеньо, за якого пила вся Галичина остатні сорок п'ять років. Зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.

Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і засмальцьованого до блиску фрака з обстрипцяними[47] фалдами, що сягали мало не до землі, взяв паличку з вигнутим руків'ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:

— Мешти… Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту до самого пана магістра, а не до кнайпи[48] на пиво.

4

Чимчикуючи отак лябіринтом, Бумблякевич помітив, що за ними хтось стежить — то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб'ячий хвіст сплесне і мовби розчиниться в потереб'ї.

— Що це воно може бути? — спитав.

— Е, та це русалки.

— Русалки! — не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.

Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він катулявся з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах, і на самих верхів'ях дерев, що гойдали їх і вколисували…

— А що тут незвичного? — отямив його пан Зеньо. — Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації, відколи забруднено ріки, вони вже до всього призвичаїлися. А це особливі — сміттярські русалки. Вони купаються в смітті. І коли хтось необережно заблукає, то можуть і залоскотати, затягти у глибини сміття й змусити там слугувати собі.

Бумблякевич часто уявляв, як русалки затягують його в озеро, але щоб у сміття — ні, це мало його спокушало.

Вони петляли вузенькими вуличками лябіринту, Бумблякевич спочатку навіть пробував запам'ятати дорогу, але незабаром покинув це заняття і далі вже бездумно тюпав за своїм проводирем. Раптом пан Зеньо гупнув себе п'ястуком по циліндрі й вигукнув:

— Але з мене фраєр![49] Та же я забув у вас запитати про ваші політичні переконання. До кого ви належите?

— А ні до кого. Сам собі. Я не є політик. Мене цікавлять книжки. Мені аби свобода друку була. А їсти я можу й жаб із кульбабовим листям.

— Знаєте що… Оце про жаб запам'ятайте собі. Це панові Джавалі мусило би сподобатися. А все решта — забудьте. Може, ви й не політик, але політична заанґажованість має бути. Мушу вам сказати, що на нашій сміттярці мешкають не тільки щирі українці, є тут різні люди. Сміттярка займає настільки велику територію, що в неї чимало теренів узагалі ще незвіданих. Хтозна-які монстри можуть там ще чаїтися.

— А ви ж казали, що знаєте сміттярку, як свої штири пальці, — шпигонув Бумблякевич.

— Га-га-га! То був жарт. Знаю я лише малу частину. Ту, що зайняли ми. Все решта — це терра інкоґніта. А через те навіть тут — у глухому запіллі — мусимо стежити за чистотою кадрів. Щоб колись явитися перед миром — наче тоті апостоли, а не якісь там обдертуси. Пан Джавала цілих п'ятдесят з гаком літ не складає зброї, організовує партизанські акції, чинить усе, аби ворог постійно перебував у напрузі. Тиждень тому, наприклад, його боївка підірвала колію на відтинку Львів — Красне. Не чули?

Бумблякевич напружив пам'ять, але якось нічого подібного не міг пригадати.

— Певно, — навіть не здивувався пан Зеньо, — де б у вас про таке написали! Та же то є диверсія! А як тютюнову фабрику у Винниках взяли — чули?

— І цього не чув. Але цигарки подорожчали.

— Но, видите! Того й подорожчали, що наші весь тютюн вивезли.

— І що ви зробили з тим тютюном?

— Продали в Голляндії.

Бумблякевич зашпортався і ледве не дав сторчака.

— В якій Голляндії?

— В тій самій. Переправили підводним човном.

— Човном! — видихнув повітря Бумблякевич.

— Підводним. У нас тут якраз Полтва протікає, от ми того човна Полтвою і відправили.

— А хіба це можливо?

— Чому не можливо? Полтва куди впадає — в Буг? А Буг куди? — У Віслу. А Вісла куди? — В Балтійське море! Ну, а там уже чух-чух — і Голляндія. Продали тютюн, доляри поклали в банк під відсотки для майбутнього консуляту.

Бумблякевичу від самого початку зустрічі з паном Зеньом не давала спокою одна річ.

— Пробачте, що я вас про це запитаю…

— Ніц собі не жалуйте.

— Ваше житло справді міститься там, де я оце вас здибав? Як на людину, котра відає кадрами воно не надто…

— Не надто підходяще, еге? І маєте рацію. Це тільки офіс.

— Офіс?

— Авжеж, офіс. Мало хто може забрести на нашу сміттярку. Може, який шпигун чи аґент КҐБ. Перед такою непроханою особою пан Зеньо постане винятково в образі волоцюги. А мешкаю я в затишному кубельці зі своєю любою жіночкою, котра плекає ставочок із карасями. Чи ви одружені, пане Бумблякевич?

— Ні, а що?

— Вженіться. Обов'язково мусите ся вженити, аби спізнати життя ще й з тамтого боку. Йо-ой, як то файно мати жінку! Такво прийдете змучений з роботи додому, а вона вам подасть пантофлі, халат, посадить за стіл і накриє вечеряти. І заки ви вечеряєте своїми улюбленими кльоцками[50] з молоком, вона вам зачне вповідати всі новини за останній день. І буде вповідати, і вповідати, і вповідати, і вповідати… — В цьому місці пан Зеньо раптово урвав свою ідилічну оповідь і як не гаркне: — А бодай вже її шляк наглий трафив з тими її оповідками!

Бумблякевич здригнувся і витріщився здивовано на старого:

— Що з вами?

— Йой, та ніц! То я просто свою жінку згадав.

По цих словах пан Зеньо різко зупинився, і Бумблякевич побачив масивні двері з темного горіха, що вели просто у велетенську гору сміття.

— Це двері? — не міг повірити.

— Ясно, що не мотоцикл.

— Але ж… Як це можливо? Двері в смітті? Куди вони ведуть?

— Ви дещо помиляєтесь. Це двері не в смітті, а в лябіринті, й ведуть вони просто до вищого світу.

— Вищий світ сміттярки?

— Саме так, — відказав гонорово