Читати книгу - "БотакЄ"

Тож я підбирав тих, які не схиблять, тих, у яких не виникає жодних внутрішніх непорозумінь. Такі їдять особливо. Їх ні з ким не сплутаєш. І цей метод за способом їди значить більше від усіх рекомендацій і автобіографій. Це більше, ніж рентґен і томограма мозку. Це - визначення.

Ті загони, які залежали від мого вибору, я сформував. І вони вже виконали свою місію. Не було жодних збоїв. А мені дотепер трохи соромно зустрічатися з тими, хто був відсіяний. Адже я знаю, як вони їдять…

27. 01 Трапеза, будь-яка трапеза має незаперечне ритуальне значення, тим більше - спільна трапеза. Спільна трапеза - як кругова порука, як братство, обмін запевненнями і ґарантіями, знак подібності і спільності, як участь у одному злочині або співавторство в якомусь геройстві. Я ділив трапезу в найрізноманітніших, часом незрозумілих екзотичних і диких ситуаціях. Святкові прийняття, родинні обіди і вечері, поминки, сніданки поночі, поділ сухих пайків і скромні чоловічі закуски, годування своїх і чужих дітей, друзі і недруги, перекуски в лікарні і їда в поїзді, рештки їстівного в горах і останні крупинки різних каш, зварених разом, розламані канапки, прийоми на найвищому рівні, частунок у випадкових людей, де залишався на ніч. Пишні імпровізовані підвечірки і доїдання залишеного м’яса в ресторанах, містичні святі вечері і великодні яйця. І ще безліч високих і низьких проявів безмежно великого ритуалу розділеної трапези.

Але одна згадується як щось особливе - незабутній сніданок у Києві. Через якусь годину мала починатися акція голодування на майдані Незалежності. Кілька десятків львівських студентів зайшли до дієтичної їдальні по вулиці, яка трохи вище від площі, щоб, можливо, востаннє поснідати. Ми їли варені яйця, сир, сметану, налисники, омлети, пили каву і солодкий чай. Було на диво добре - втихомирено, лагідно, сито і гостро. Жовтневе сонце якось особливо проривалося через величезні вікна і заповнювало собою весь простір їдальні. До вирішальної миті залишалося менше, ніж годину. І раптом двері відчинилися і до зали почали заходити омонівці - в шоломах, з палицями і щитами. Вони йшли один за одним довжелезним рядом.

- Так от примітивно закінчуються невдалі революції, - подумав я, - в їдальні, коли всі учасники заколоту ситі й безпомічні.

Але через хвилину з’ясувалося, що це не кінець революції. Бо бійці омону не звертали на нас уваги. Вони теж прийшли поснідати, - їх привезли вранці з різних міст, і перед справами, перед боєм, який мав статися через тих самих сорок хвилин, солдати хотіли поснідати. Вони їли яйця, сметану, кефір, сир, млинці, сиділи за сусідніми столиками. Вони не знали, що приїхали до Києва через тих, хто сидів поруч. Ми закінчили трапезу разом. Вийшли двома гуртками надвір, покурили після їди. Покурили, викинули недопалки в один смітник. І розійшлися: через п’ять хвилин ми вибігли на майдан і сіли на ґраніт, почавши голодування - заколот, а вони вийшли на свої позиції, оточивши майдан залізним обручем. Далі було різне. Але першого дня ми їли разом.

28. 01 В освіті й вихованні кожного з нас, кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада. Всі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Росії, Німеччині, Америці й Азії, навіть якщо ми там ні разу не бували, ми уявляємо собі міста й ландшафти, знаємо деякі звичаї й особливості менталітету. Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу - що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей - Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре - кілька обласних центрів і дорогу від міста до села батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта - терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна - це край, де щось інше - на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко - інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси, вода і трави. Тут вміщається різність кількох країн. А часом - різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території - це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки, розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться, переплутуються, зав’язуються ґудзами, обриваються, але не щезають. На цій землі неможливо торкнутися до однієї волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто - сісти в будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов’язково виявиться, що місце це не випадкове.

07. 02 Ще дотепер улюбленим гостинцем, привезеним гуцульським дітям з базарів Косова, Коломиї, Кутів і Вижниці, є сирні коники. Їх продають майстри цієї справи за якісь копійки, вони видаються чимсь звичним і примітивним. Але вони - одне з найбільших див Гуцульщини.

По-перше, сир. Сир із коників зовсім не такий, як інші види сиру. Він сухий, дуже смачний і волокнистий. Коника можна мало не розсукати, відриваючи тонкі волокна чи жмутки волокон уздовж цілого тіла. Цей сир бездоганний до вина. В сухому червоному вині, взятому до рота разом з кусником коника, сир стає подібний на ґуму, на в’язку і пружну поживну речовину. Смак цього сиру є найвищою концентрацією можливостей молочного сенсу. За законами екології, за законами перетворення енергії один старий коник - це кілька копиць найпахучішої трави із сонячних альпійських лук у карпатській Чорногорі. Кілька таких коників могли б стати поживою на кілька днів якомусь альпіністові чи, скажімо, пілотові повітряної кулі-монґольф’єра.

Але смак смаком. Коники ще й виглядають так, що неможливо відвернути від них погляду. В їхній нібито примітивності є якісь такі гармонія і