read-books.club » Сучасна проза » Все, що я хотіла сьогодні… 📚 - Українською

Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Все, що я хотіла сьогодні…" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 27
Перейти на сторінку:
- тому і заховала пляшку на дно). Але Вадим просто здійняв її над моєю головою…

Він зробив це спокійно, навіть лагідно і обережно. Так, що я не встигла отямитись, відхилитись чи хоча б скрикнути.

Немає нічого огиднішого, ніж коли тобі на голову і за комір ллється олія.

Тече по обличчю, потрапляє в очі.

Я швидко скинула пальто і побігла до ванної.

Крутонула кран і ось тут розревілася: гарячої води не було! Якби вона була — я б залізла у ванну з головою і лежала б у ній доти, поки змогла б.

Просто лежала б і дивилася в стелю.

А так мені довелося бігати до кухні, гріти чайник, носитися з ним туди-сюди, поливати собі на голову з карафи — і все одно майже не досягти результату. Волосся не промилось як слід. Та й блузка була зіпсована. І у ванній не змогла пробути довше, ніж хотіла.

Я вийшла.

Позбирала продукти з підлоги, поклала їх до холодильника. Знайшла в кутку майже порожню пляшку з-під олії. І подумала про те, що завтра знову доведеться йти до крамниці. І знову вистояти цю новорічну, веселу, збуджену чергу заради однієї пляшки олії. Мене охопила байдужість до склеєного волосся, до неприємного відчуття на шкірі, до всього, що було довкола мене.

Я одягла нічну сорочку і мовчки лягла в ліжко.

А годині о третій Вадим розвернув мене до себе і поцілував. Усе як завжди. Пристрасно і ніжно, зі сльозами і тремтячим «пробач…»

Я дивилась у стелю.

Так, ніби лежала у ванній.

А потім я заплющила очі…

11 годин 22 хвилини

…я заплющила очі, тому що згадала, що тепер на мені лінзи, а в них не можна пускати сльозу.

Ну от.

Якщо в тобі є такий «кошик» — хіба ти можеш відчувати, як пахне сонце в березні, чи дослухатися до музики? Чи просто вискочити під дощ, коли ти того хочеш? Можливо, в «кошиках» інших людей лежить інший непотріб.

До того часу, коли усвідомлюєш, що, викинувши його, ти можеш злетіти. Як на повітряній кулі. Чи летючому матраці. Чи сам по собі…

Я не помітила, як поруч зі мною присів якийсь дядько. Я б його і не помітила, якби він не дістав із кишені дві мобілки. А згодом — іще одну.

Вони задзвонили майже одночасно. Одну він попросив перечекати хвилин п'ять, у другу говорив довго і суворо про те, що мені не дуже зрозуміло — якісь «відвантаження», і матюкався. На третій сам набрав номер і довго й нервово дослухався до гудків.

Не уявляю, для чого нормальній людині аж три мобілки. Або ж: навіщо людині, котра має аж три мобілки, сидіти ось тут, на майдані, а не, скажімо, в якомусь респектабельнішому місці?

Але це мене не обходило.

Я відволіклась і просто спостерігала за ним. Він усе слухав гудки в третій слухавці, потім нервовим рухом відклав її на лаву, відповідаючи на другий дзвінок.

Говорив довго. Щось там ніяк не могли відвантажити.

Я встигла роздивитися, що та слухавка, на котру він образився, була марки «Vertu», через яку шаленіла власниця мого салону, — вона носила цей шедевр дизайну на золотому ланцюгу і любила не менш, ніж свого песика, якого скрізь і завжди брала із собою.

Діловий дядько відірвав мене від міркувань. Він говорив надто голосно і незрозуміло, а перейти на інше місце не було можливості — все було зайнято.

Я зосередилась…

…Ніколи не можна «готуватися жити», як це робила я і багато моїх знайомих і співробітників. А я майже весь час готувалася, сидячи на дорозі в позиції «низького старту»: років з десять велася напружена і зосереджена підготовка до справжнього життя, до отримання того, на що заслуговую, щойно розпочну жити так, як бажаю.

Я все стерплю.

Я буду чемною, вихованою, я буду старанно виконувати свої обов'язки, робитиму добрі вчинки і віддаватиму борги всім, кому щось винна, — батькам, державі, чоловікові, співробітникам. А вже після того, як усі борги буде сплачено, — почнеться нове життя. З покупки омріяної домашньої техніки, з поїздки за кордон, з понеділка… От якби не ця спокуслива позиція «низького старту», в якій ти стаєш чудовою мішенню для добрячого копняка під зад ногою. Я ледь не розреготалась:

— Хрін воно почнеться!

Добре, що поруч уже нікого не було, адже я сказала це вголос…

11 годин 30 хвилин

…сказала вголос і озирнулась: чи ніхто не почув. І відразу помітила на лаві білий «Vertu»…

Схопила, підхопилась і почала роздивлятися на всі боки: де цей діловий типчик? От ідіот! Як можна бути таким необачним? Я сіла на місце. Певно, за кілька хвилин він повернеться, і я віддам йому свою знахідку.

Телефончик був дуже приємний на дотик — одразу видно, що дорога річ. Не просто дорога, схаменулась я, а така, що мені й не снилося!

Я з острахом поклала слухавку коло себе на лаву — ніби вона моя і не моя. Адже якщо він повернеться, то може запідозрити мене в крадіжці. А так я зроблю вигляд, що нічого не помітила, а з іншого боку — вбережу слухавку від бажаючих поцупити її. Але чи довго мені доведеться сидіти?!

Так.

На чому ми зупинилися?…

На тому, що життя може розпочатися з омріяного ремонту? Чи якихось покупок? Господи, який абсурд!

Та на цьому воно закінчується! На меблях, оббитих шкірою зебри, що їх «виписують» із-за кордону новітні багатії в країні, де заробити чесним шляхом просто НЕМОЖЛИВО (але всі роблять вигляд, що м-м-м… ну… чом би й ні… такі гарні люди… так посміхаються в телекамери…), на їхніх маєтках, напакованих барахлом і непотребом, на їхніх чадах, через яких вони трусяться вдень і вночі, аби ті не підсіли на голку… На всьому тому, що можна купити.

А розпочинається…

Розпочинається з того, чого не придбаєш ні за які гроші.

Воно або є, або немає. І якщо вчасно не схаменешся, ніколи не буде…

Звідкись із ніжним передзвоном пролунала мелодія Вівальді. Я не одразу зрозуміла, що це співає «Vertu». Я вирішила, що варто відповісти: можливо, то телефонує сам господар мобілки.

Тоді я…

11 годин 34 хвилини

…тоді я скажу, щоб він повернувся за нею.

Я обережно натисла на кнопку і притулила слухавку до вуха.

— Чуєш мене? — пролунав звідти жіночий голос. — Знаю, що чуєш!

Я, до речі, розгубилась і мовчала, а голос продовжував майже без жодної паузи:

— Пішов ти під три чорти! Хочеш іще?

1 ... 13 14 15 ... 27
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все, що я хотіла сьогодні…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все, що я хотіла сьогодні…"