Читати книгу - "Теплі історії до шоколаду"

погляд. Чоловіки з її світу ніколи б не запитали її, щойно зустрівши: «Ви бачили торт?» І чи вона не замерзла, напевне, теж. Він відчинив перед нею двері, а потім, оглядаючись на велосипед, ледь не збив її з ніг. Коли вона підійшла до вішака, аби зняти плаща, він розгорнув свій дощовик і забризкав її краплями води. І почав вибачатися так щиро й розгублено, що вона ладна була пообіцяти йому цукерку, лиш би він не переймався так сильно.

Поки він роззирався довкруж, дівчина обрала столик біля вікна. Столики були круглими, а скатертини на них — бежевими, трохи шорсткими, однак з витонченими плетеними мереживами посередині. На стінах висіли жовтувато-кавові панно з дрібними трояндами. Світло було теплим, а дерев’яні креденси — трохи потертими. Вона любила місця, де затишок був таким простим і домашнім. Та й випічка тут пахла по-особливому.

Хлопець розгублено оглянув залу, але побачивши дощову незнайомку, яка вже підходила до гори солодощів, заспокоєно усміхнувся. Вони взяли по шматочку шоколадного торта, вона — какао, а він — зелений чай. Він дивився на дівчину й не знав, із чого почати балачку. А вона дивилася на його вимащені фарбою пальці, поторсаний комір картатої сорочки, на його розхристане волосся й розгублені очі й думала, що ніколи не говорила з такими чоловіками і теж навіть не здогадувалася, про що можна з ним говорити. Він здавався їй якимось трохи неземним.

— Катріна, — нарешті вона зважилася розпочати розмову першою і простягнула хлопцеві руку.

— Арсен.

Вони обмінялися усмішками й знову не знали, про що говорити. Благо, шоколадний торт смакував, як у добрій казці, тож побажавши одне одному смачного, вони мовчки насолоджувалися тим, як він танув на язиці, і гріли пальці до гарячих горнят.

— Моя бабця пекла такий самий шоколадний торт, — Арсен глянув на співрозмовницю, не впевнений, що саме з цього слід було починати розмову. Вона дивилася уважно й зацікавлено, тож він продовжив: — Вона працювала в кондитерській. Але їй ніколи не набридало пекти, тому вона пекла і вдома. Особливо тоді, коли ми до неї приїжджали. А потім у них там була пожежа на кондитерській, і дідусь заборонив їй повертатися на роботу наступного дня. З того часу вона напікала гори всього вдома. Але шоколадний торт пекла тільки для нас.

— Пощастило, — засміялася Катріна. — А моя бабця не вміла пекти. А якщо й уміла, то ніколи не показувала. Вона була лікаркою. Але лікувати їй теж ніколи не набридало. Того в нас вдома і по обіді, і ввечері було багато народу. А якщо навіть раптом ніхто не приходив до неї на «прийом», тоді телефон червонів від дзвінків. Дідусь теж якось намагався не дозволити їй ходити на роботу. А потім просив бодай скоротити об’єми «приватної практики», але йому так нічого і не вдалося.

Арсен засміявся.

— А ви схожі на свою бабусю?

— Зовсім трішки.

— Теж лікуєте людей?

— Ні, у мене, на відміну від бабусі, на це бракує терпіння.

— Або вам так здається… А що ви робите?

Катріна розповіла йому про трамвай і улюблені книжки, про мандрівки й збирання каштанів у парку, про рудого кота й колекцію листівок. І про роботу, яку робила в перервах між усіма цими життєвими приємностями. Арсен, натомість, розповів їй про світи, які народжувалися й жили на його полотнах, про пташок і собаку, про велосипед і маленьку мансарду.

Щедрі шматки шоколадного торта швидко зникли з їхніх тарілок, і Арсен почав малювати ложкою по тарілці, перетворюючи залишки шоколадного крему на витончені візерунки. А потім замовив ще дві порції смаколиків для них із Катріною — дощ за вікном не вщухав, а тут було тепло й затишно. А ще в дівчини так красиво блискотіли очі.

Вони говорили про все на світі — двоє таких різних, таких схожих, таких несподівано рідних людей. Коли дощ ущух, хлопець провів Катріну до трамвайної зупинки, сів на свій велосипед і поїхав мокрими брукованими вулицями додому, наспівуючи якусь ніжну мелодію собі під ніс.

Катріна зайшла до своєї квартири й кинулася годувати кота, який дивився на неї невдоволено й навіть ображено. А потім заварила собі какао й сіла коло вікна. Їй не йшов з голови Арсен — з його розгубленістю, красивими різнобарвними руками й ніжною усмішкою.

А десь там, у маленькі мансарді, у яку заглядали мокрі дерева, хлопець уже малював картину — для неї. З дерев’яним віком, дощовими краплями й великим шоколадним тортом посередині.

Казки під стукіт коліс

Потяг їхав швидко, легенько розгойдуючи мовчазних пасажирів і чай у склянках. Сміяна любила цей залізний шлях — він пролягав поміж мальовничих полів і лісів, а навесні біля самісінької колії росли цілі царства веселих ромашок. Зараз осінь тільки тільки починалася, а дерева вже потроху вбиралися в золотаві ряси. Засіяні на зиму поля вкрилися ніжним зеленим килимом. Сміяна прикипіла поглядом до краси за вікном: уся ця зелень полів, жовто-червона стіна лісу, яскрава блакить неба зачаровували й затамовували їй дихання.

На столі перед дівчиною стояла склянка з недопитим чаєм, поруч лежали дві книжки, нотатник з ручкою і ще майже ціла плитка шоколаду. Але вона їх не помічала — боялася відвести погляд від вікна бодай на мить і проґавити щось важливе.

Сміяна з дитинства жила одночасно у двох містах, та коли була маленькою, ніколи не проїжджала відстань між ними сама — вона так само дивилася у вікно, наче загіпнотизована, рукою намацувала дідусеву руку й просила його розказати казку. Він міцно стискав її долоньку, схилявся над внучкою й ніжно цілував у голівку, а тоді починав вигадувати. Одну за одною. Сміяна досі не могла збагнути, чому дідусь не став казкарем. Усе одно ніхто в світі не створив кращих казок, ніж він. І діти їх дуже любили. Інколи дівчинка бралася їх записувати, але тільки взимку, коли за вікном потяга вже була ніч і не можна було нічого цікавого розгледіти.

Дідусь розповідав про далекі гори й сміливих дітей, які вірили в дива, про мудрих коней і чарівну сопілку. Про пташок і старі книги, про забуті слова, затишний дім на межі неба й землі, про левів і ягнят. А ще — про бабусині руки і про те, що він щасливий, адже зустрів жінку, з якою його власне життя перетворилося на казку. І вона подарувала йому найулюбленіших казкових героїнь — доню й внучку.

Сміяна прихилялася до дідусевого плеча й відповідала, що