Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

У першій половині XX століття українське село, оспіване Миколою Гоголем і Вєліміром Хлєбніковим, Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, Григором Тютюнником і Олександром Довженком, багатьма іншими письменниками й інтелектуалами не лише українського походження входило в період свого остаточного занепаду. Стрімкий ріст промисловости й технічна революція невпинно втягували його найактивнішу творчу частину в ракові пухлини міста, руйнуючи не лише традиційний лад та звичаї, а й закладаючи міни сповільненої дії під саму основу його життя — традицію.

Перед селянами, які ніколи в історії нашої земли не були особливо захищеними, на початку буремного минулого віку постала реальна загроза «випасти» з історії. Культурні центри сільськогосподарської України з кожним роком набували все більших ознак міської культури, залишаючи селу право «жити спогадами», себто зберігати у своєму резерваційному середовищі видимість культурної присутности в формі пісень, обрядів та звичаїв, які на очах втрачали свою сакральність. Під тиском молодого й аґресивного культурного поля індустріального міста первні традиційної культури дедалі більше перетворювалися на змертвілі декорації, які хоча й залишалися рідними й сповненими сенсу для міґрантів із сіл до міст першого покоління, однак були геть чужими для їх дітей та внуків, які психологічно вже не могли сприймати малодинамічну культуру, органічно сплетену з природним середовищем і тісно пов'язану з найбільшою селянською цінністю — землею. І хоча напередодні Першої світової війни ці процеси ще не набули загрозливих форм, а існували лише на рівні тенденцій, дедалі помітнішими в селянському космосі України ставали масові втечі «на хутори» далеких і чужих просторів Російської імперії часів Столипіна та прагнення активної частини молоді вирватися з сільського простору в які-будь соціальні групи з окресленою динамікою розвитку й життєвою перспективою.

Ця тенденція спершу стала помітною в Західній Україні, бідна земля якої змушувала десятки й сотні тисяч своїх мешканців у пошуках кращого життя перебиратися за океан. Але за кілька десятиліть, як болячка, розповзаючись краєм, вона дала про себе знати й на багатющому Сході. Це був ніби другий наступ на землеробську культуру, яка ще не встигла зализати рани після поступового зникнення старосвітського звичаєвого світоустрою, оспіваного раннім М. Гоголем.

Бідою був навіть не цей масовий відхід від земли колишніх дбайливих господарів, які знали й розуміли її. Бідою була дедалі очевидніша невідповідність землеробських традицій та звичаїв духові нового часу. Втім, так було не лише в Україні: в Ірландії, Анґлії, Італії, Австро-Угорщині, Прусії чи Іспанії статус селянина поступово також ставав синонімом бідности та безправности, і це сталося значно раніше, аніж у нас. Це була виразна світова тенденція, яка оминала вкраїнську землю лише завдяки надто тривалому збереженню кріпацтва та певній вайлуватості Російської імперії.

Індустріально-технологічний шлях розвитку, обраний Европою — переможницею всесвітніх цивілізаційних перегонів, неминуче мусив дати про себе знати й у нас. Ці процеси не могли минути безболісно, а тому й на Україну очікували всі ті катаклізми, болі й нестатки, які країни Европи, у тому числі й із причини значно гіршої якости ґрунтів, пережили дещо раніше. Більш чи менш голодні роки, масові втечі за океан, зародження системи організованої злочинности так чи інак ставали платою за розселянення земли й вихолощення змістового наповнення традиційного ладу в житті модерної людини[70]. В Україні, яка мала багатющу землю, що давала можливість доброму господарю існувати самостійно, цей процес розтягнувся майже на століття й уцілому закінчився з початком сімдесятих років віку минулого[71], хоча останні кілька десятиліть більше нагадували аґонію.

Усі ці трагічні, а згодом і трагі-фарсові процеси, що нуртували в середовищі українського селянства, певною мірою стали однією з важливих психологічних причин поразки української революції 1917—1920 років. Розколота, невизначена позиція селян (не за статусом, а за походженням), які підтримували майже всі існуючі в Україні політичні сили, ніби наперед запрограмувала поразку й гетьманату, і УНР, і зелених. Останніх — навіть попри те, що Нестор Махно спромігся створити хоча й дещо марґінальну з погляду тривалої історичної перспективи, але таки реальну анархістську державу, що хоча й була заложником малоосвіченої та позбавленої внутрішньої єдности селянської свідомости, але до сьогодні залишається єдиним державним утворенням анархістського типу.

Однак ніхто з них не був ані достатньо послідовним у нищенні старого, ані достатньо цинічним, аби зважитися на популістські кроки й відверто провокувати перерозподіл власности. Ніхто не мав і постійної підтримки збоку. Відтак перемога більшовиків видається цілком закономірною, бо лише вони не побоялися поставити на страшну енергію незадоволення, хоча це й загрожувало непередбачуваними наслідками.

І хоча відмінність між окремими реґіонами існувала (скажімо, український Південь таки значно відрізнявся від центрально-західного Поділля — краю, де мешкали предки Василя Стуса), але всі означені процеси мали місце скрізь, примушуючи людей робити непростий вибір і породжуючи в селянському середовищі тотальну невпевненість у власних силах.

На багатому, але позбавленому традицій запорозької вольниці, Поділлі здавна шанувалися сталі традиції та усталені звичаї. Ще від часів Речі Посполитої місцеві шибайголови або вербувалися до війська, або намагалися прорватися до козацької вольниці, звільнюючи в такий спосіб селянські громади від надміру аґресивности, названої Л. Ґумільовим пасіонарністю. Останньої, втім, — завдяки географічному розташуванню на поґраниччі між Річчю Посполитою (північно-західні землі) і козацькою вольницею (південний схід) — у цих краях також не бракувало. Однак виштовхування найбільш аґресивних за межі громад тривалий час забезпечувало відносну стабільність і навіть певний психологічний комфорт.

Пограничне положення краю не дозволяло виживати й безхарактерним. Треба було вміти бути рішучим і мужнім, не боятися ризикувати й брати відповідальність на себе. Наявність вибору, зумовлена близькістю кордону, робила менш нестерпним панський гніт і пом'якшувала кріпаччину, але примушувала ставати дбайливим господарем, який, хоча й мав якісь мінімальні ґарантії свого становища, часто змушений був пристосовуватися до нових обставин. Велика кількість поляків, які масово селилися на північному заході Вінниччини, дозволяла більш-менш органічно поєднувати хліборобську традицію з диктатом закону.

Навіть промисловість, яка від кінця XVIII ст. активно розвивалася в краї, була настільки тісно пов'язана з землею та переробкою сільгосппродуктів, що сприймалася швидше не ворожо, а з певним полегшенням. Кількість невдоволених тут була значно меншою, повага до закону (у тому числі й із причин близькости до Европи) — більшою, а тому національна революція 1917-го, що виродилася в революцію соціальну, сприймалася місцевими жителями доволі скептично: жодна з існуючих політичних сил — ані УНР, ані гетьманат, ані більшовики — не відстоювали інтересів селян, яких вважали анархічним складником або й (цілком справедливо) контрреволюційним елементом.

За таку аполітичність, звісно ж, довелося платити майже повсякчасними грабунками як організованих військ, так і неорганізованих військових угруповань. Утім, платити довелося й