Читати книгу - "Курва"

Юлька була цілковитою протилежністю Ірини. Середнього зросту, з надто округлими стегнами… Коротко кажучи, в Юльки все було надміру. На відміну від лаконічності Ірки, у неї були майстерно промальовані уста, які коли не всміхалися – складались у візерунок, що нагадував метелика, котрий от-от стріпне крильцями і полетить. Можливо, саме це змушувало уважно слухати Юльку ще до того, як вона починала розмову. Очі були, мов у сарни: великі, синюваті, вкриті поволокою таємничості. Рівно засмагле обличчя створювало ілюзію, що Юлька щойно із солярію, хоч ним не користувалася принципово. Зовсім не вживала косметики. Господарське мило, натуральні олії – ось і всі засоби догляду за тілом. Її мальовниче живе обличчя незбагненно дисгармоніювало з великим, позбавленим привабливої форми тілом. Наче злий, але вправний маг позбиткувався над нею, причепивши красиве обличчя до чужого тулуба. А ще, на відміну від моєї подруги, у неї не було ні дітей, ні чоловіка. Навіть потенційного.

Дівчата прийшли разом, мабуть, домовилися. Точно як у школі. Вони роззуваються, хапають перші-ліпші капці й одна за одною шмигають на кухню.

– Ще скажи, що ти це сама готувала… – Юлька.

– Ні, не сама. Півгодини тому привезли здоровенні хлопи з оголеним торсом, як ото в рекламі, – пробую жартувати, але в останню мить застановлююсь,[9] бо не знаю, чи ті хлопи Юльці подобаються, та й чи комусь таке взагалі може сподобатися – голий впрілий хлоп на кухні.

Ні-ні, я не проти голизни. Але все-таки жіночої.

– Справді? – тихо, аби я не почула, перепитує в Ірки.

– Та яке там! – голосно регоче та.

Ірина ніколи не вирізнялася особливим тактом. Юлька від такої поведінки зашарілася. А мені таки було приємно. Нечасто вдається когось здивувати кулінарними здібностями. Усі все знають, усі все вміють.

– Як же ти це робиш? – Юлька не здається.

– Просто беру і роблю, – сміюся, бо спробуй на пальцях поясни, як робити суші.

Дівчата швиденько всілися до столу й завмерли. З непідробним інтересом розглядають вміст тарілок.

– Вони всі різні? – з надією в голосі Юлька.

– Ні, однакові, – знехотя відповідаю.

От ніколи так не буває, щоб усе добре. Самими ролами здивувала, а що всі однакові – недопрацювала… Настрій зіпсувався. Але в хаті гості, тож титанічним зусиллям волі натягую на уста гумову посмішку, яка от-от зісковзне і зникне назавжди.

Ірка не стрималася першою.

– Розповідай!

– Та нема про що розповідати…

А що, я гірша від них обох? В Ірки чоловік, який її любить, на руках носить, в Юльки нікого, але таке враження, що одній і другій такий стан речей пасує. А в мене Павло, з яким нічого певного. Живеш, як на вулкані. І статус невідомо який. Зайнята ти чи вільна. Жодної визначеності. Ні краплини певності в тому, що буде завтра. Але це все тільки збоку. А коли вслухатися, вдуматися, придивитися…

– Та як нема? – Ірина не приховує подиву. – У тебе то одне, то інше… кіно, одним словом. Не те, що в мене: дім, діти, кухня, чоловік… і так по колу…

Вона якось дивно зітхнула, наче подумки перенеслася в те місце, не вельми для неї приємне.

– Хочеш сказати, що ти б воліла жити так, як я? Без впевненості у завтрашньому дні? Порахуй, скільки мені років, а в мене ні сім’ї, ні дітей… – мало не плачу.

– Ти думаєш, сім’я додає впевненості? – втрутилася в наш діалог Юлька.

У неї освіта психолога. Вона завжди сидить, слухає, вичікує, а за мить як рубоне…

– Не знаю… – Я справді вже нічого не знала. – Але ж усі ж чомусь хочуть заміж…

– Можливо, й хочуть. Згодна. Але не всі, – Юлька вправно взяла віжки розмови у свої руки. – Ось я, наприклад, не хочу. – Повільно обвела нас обох промовистим поглядом і продовжила, проте не так переконливо, але таки доволі упевнено: – Через цю позицію нажила собі ворогів, і кого – найдорожчих мені людей – батьків, брата… Особливо важко з матір’ю. Ніяк не хоче погодитися з моїм правом бути самій.

Ми з Іркою перезирнулися. Попри жаль, який висловлювала Юлька, вона не виглядала розчарованою.

– А як же фізіологія? Доросла жінка потребує бодай час від часу… випустити пару, – з якимось непідробним жалем заквилила Ірина, доливаючи у наші склянки залишки вина з непомітно спорожнілої пляшки.

– Можливо, й слушне запитання… Але коли добре над цим поміркувати, то, мабуть, потреба у відповіді відпаде сама собою. За коротку мить задоволення – а ні для кого не таємниця, що оргазм триває всього кілька митей, які до того ж годі затримати чи контролювати без спеціальних тренувань, – поправила сама себе, – але хто ж то з простих смертних тренується? – Знову обвела переможним поглядом нас обох і, впевнившись, що ми не маємо чим заперечити, продовжила: – І за це потрібно непомірну ціну заплатити. Тим паче, що скільки там тих митей жінці випадає посеред буднів, стресів, проблем, загального безробіття і тотальної екологічної катастрофи. Ось ти, – хитнула головою в бік Ірки, яка, нахнюпившись, розвузькувала[10] соєвий соус китайськими паличками по тарілці, – часто отримуєш свої оргазми?

Від несподіванки та здригнулася.

– Один чи два рази на місяць, – чомусь винувато підрахувала вона, наче наперед вибачалася, що когось підвела чи не виправдала сподівань.

– А ти? – це вже до мене.

– Буває, що два-три рази… в день… – я, також винувато. – Але це тоді, коли ми бачимось. – Щоб пом’якшити сказане.

– А я взагалі не знаю, що це таке і про що всі говорять, – Юлька.

Ми всі троє перезирнулися.

– То що ж тоді виходить? Варто заміж вийти, прати і церувати[11] шкарпетки, прасувати сорочки, варити їсти, безконечно тих дітей виховувати, соплі втирати, ґулі зеленкою замазувати, аби отримати свій законний один на місяць оргазм? – підсумувала Юлька на диво тверезим після другої відкоркованої пляшки вина голосом.

– Два.

– Що два? – Юлька спантеличено глянула на Ірину.

– Два оргазми…

– Ет, та яка там різниця?! Один? Два? Цього замало, аби виправдати заміжжя.

Ірка знітилася.

– Я не про тебе. Я в цілому про жінок. Що доброго в тому, що Марта гризеться через хлопа, який їй не належить і належати не буде? – Сторожко подивилася на мене.

Хай дивиться. Байдуже. Теж мені, Америку відкрила. Тут і психологом не потрібно бути. Усім відомо, що тільки один відсоток чоловіків наважується покинути своїх дружин першими. І шансів, що твій належатиме до того одного відсотка, рівно стільки, як дочекатися прогулянок на Марс.

– Нічого, – я тяжко зітхнула. – Так само нічого доброго в тому, що