Читати книгу - "Коханка"

нічого спільного з уявою і що це «едипальний прояв бажання стати дружиною свого батька, зробити його своєю власністю й народити йому дітей». Уявляєш собі?! Який придурок! Сказав мені таку дурницю. Мені, яка росла без батька від другого року життя. А до другого року життя батько у мене був протягом шести місяців і двадцяти трьох днів, а потім траулер, на якому він служив офіцером, розбився об айсберг неподалік від Ньюфаундленду. Я вийшла з кабінету посеред другого сеансу психотерапії і мені навіть не хотілося гримнути дверима. Цей лікар міг би відчути себе на висоті й подумати, що йому вдалося мене рознервувати. «Едипальний прояв бажання». От придумав! Зарозумілий психіатр у чорному гольфі, штанях, які, здається, не знали про існування пральні, і з огидним кульчиком у вусі. Говорити такі речі мені, тій, яка відразу після «Дітей із Бюллербю» прочитала «Психологію жінки» цієї геніальної Горні!

Це точно не був «едипальний прояв бажання». Це були його вуста. Так от просто. І долоні. Я притулялася до нього, а він торкався до мене і цілував. Усюди. Вуста, пальці, лікті, волосся, коліна, ступні, плечі, зап’ястки, вуха, очі й лоно. Потім очі, нігті і знову лоно. І треба було зупиняти його. Щоб він нарешті припинив цілувати й увійшов у мене ще до того, як буде вже пізно і він муситиме встати, одягнутися і зійти вниз, до таксі, яке завезе його до дружини.

І коли потім він ішов від мене, забравши букет із вази на кухні, у мене було виразне відчуття, що без нього неможливо пережити «щось настільки ж приємне». Просто неможливо. І що саме мені випало неймовірне щастя переживати це разом із ним. І цього не пояснить жоден психолог і навіть сама Горні, якби була ще жива, теж не змогла би цього пояснити. А навіть якби змогла, то я все одно не хотіла б цього слухати.

Часом він повертався з коридору, або навіть уже з вулиці, задиханий, вибігав на мій п’ятий поверх, влітав до помешкання, щоб подякувати мені за те, що я поставила квіти у воду. І тоді мені було особливо боляче. Бо і я, так само як він, хотіла промовчати про цей букет. Зробити вигляд, що це його портфель або щось інше. Не має значення, що саме. Я кожного разу витягала фіолетову вазу, а він повертався, щоб подякувати мені.

А повертався, бо він ніколи і ніщо не сприймає як належне. І це також один із моментів цього незбагненного «настільки ж приємного», що неможливо пережити з іншим чоловіком. Він замислюється над усім, турбується про все або принаймні все помічає. Він вважає, що вдячність потрібно виражати так само, як повагу. Найкраще відразу ж. І тому, не підозрюючи, якого болю завдає мені цим, вибігав, задиханий, на п’ятий поверх, цілував мене і дякував за те, що я поставила квіти у воду. І коли він збігав сходами донизу і повертався в таксі, я заходила до спальні або вітальні, де він кілька хвилин тому цілував мене, допивала рештки вина зі свого і його келиха, відкорковувала наступну пляшку, наливала вина в обидва келихи і плакала. Коли закінчувалося вино, я засинала на підлозі.

Часом під ранок, усе ще п’яна, я прокидалася і йшла до лазнички, здригаючись з холоду. Коли поверталася, то бачила в дзеркалі своє відображення. На щоках темні смуги від залишків макіяжу. Червоні плями засохлого вина, розлитого на груди, коли у мене трусилися руки через гикавку або коли я вже бувала така п’яна, що розливала вино, не доносячи до вуст. Волосся поприклеюване до чола й шиї. І коли я бачила у дзеркалі власне відображення, то мене охоплювала ненависть і зневага до себе самої, до нього, до його дружини, до всіх дурнуватих троянд цього світу.

Я вбігала до вітальні, хапала букет, такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки, і товкла цим букетом по підлозі, по меблях, по підвіконні. Бо мені він також дарував троянди. Тільки білі. Я зупинялася, коли на стеблах не залишалося більше квітів. Тільки тоді я знову заспокоювалася і йшла спати. Прокидалася близько полудня і ходила боса по білих пелюстках, розкиданих на підлозі вітальні. На деяких із них були плями крові з моїх пальців, поколотих трояндовими колючками. Такі самі плями залишалися завжди і на постелі. Тепер я вже буду пам’ятати, що не варто вмикати світло у лазничці напередодні 31 січня.

Але троянди я й далі люблю, і коли вже заспокоююся і ввечері 31 січня п’ю чай із ромашки та слухаю його улюбленого Коена, то думаю про те, що він і сам чимось схожий на троянду. А троянда має колючки. І думаю про те, що можна плакати зі смутку, що троянди мають колючки, а можна натомість тішитися, що колючки мають троянди. Колючки мають троянди. І це важливіше. Це значно важливіше. Мало хто купує троянди задля колючок…

Коли слухаєш Коена, то щось таке переважно і спадає на думку. Бо він страшенно сумний. Мав слушність британський музичний критик, який писав, що до кожного диска Коена повинні були б додавати безкоштовні бритви. Увечері 31 січня мені потрібен чай із ромашки і Коен. Саме під його музику і його тексти, попри весь цей стандартний смуток, мені найлегше буває впоратися з моїм власним смутком.

І так триває уже шість років. Уже шість років 30 січня спершу він доводить мене до шалу доторками, поцілунками і пестощами, голубить мої долоні, а потім я калічу їх до крові трояндовими колючками букета, подарованого ним мені на уродини. Але насправді калічать мене літери й цифри Йоганна 30.01.1978, акуратно вигравірувані на внутрішньому боці його обручки. Калічать мене, ніби колючий дріт, унизу живота.

Чому ти погоджуєшся на це?

І ти про це?! Моя мати завжди ставить мені таке запитання, коли я приїжджаю до неї на свята. І щоразу плаче при цьому. Всі мої психологи намагалися і намагаються поговорити зі мною про це, окрім того дядька, ясна річ, що ляпнув про «едипальний прояв бажання». Я добре розумію, що всі вони мають на увазі, але не можна так формулювати запитання. Бо я зовсім не маю відчуття, ніби погоджуюся на щось. Якщо тобі щось потрібне або ти хочеш цього, не можна називати це словом «погоджуватися», правда?

Але попри всі формулювання і навіть попри те, що я добре розумію його наміри, я продовжую бути з ним, бо