Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

що мене мимоволі охопила глибока жалість. Волосся спадало довгими пасмами, щоки були бліді, очі заплющені. Спершу я зробив надріз на шкірі, як роблять, коли потрібно ампутувати кінцівку; потім узяв найгостріший свій ніж і одним махом перерізав горло. Аж — о, лишенько! — небіжчиця розплющила очі і знову, глибоко зітхнувши, заплющила їх, ніби лише зараз випустивши дух. І одночасно з рани на мене порснув струмінь гарячої крові. Мені стало ясно, що бідолашну дівчину вбив я, бо ж у тому, що вона мертва, сумніватися не випадало: від такої рани порятунку бути не може. Кілька хвилин простояв я нерухомо, скніючи душею від скоєного. Значить, той незнайомець у червоному пошив мене в дурні? Або ж сестра була в летаргічному сні? Як на мене, вона і справді спала. Проте я не зважився б сказати братові, що менш глибокий розріз міг розбудити її, не убивши, тож вирішив геть забрати голову від тіла; але дівчина застогнала ще раз, витягнулася, мов у корчах, і померла. Тут жах охопив мене, і в сум'ятті я кинувся геть із кімнати. Зовні в галереї було темно: лампа згасла, супутник мій зник, і мені довелося напомацки просуватися вздовж стіни, щоб дістатися до гвинтових сходів. Врешті-решт я набрів на них і, ковзаючи, спотикаючись, спустився. Внизу теж не було ані душі. Дверцята були лише причинені, і я зітхнув з полегкістю, опинившись на вулиці, бо там, у будинку, мені було геть лячно. Відчуваючи, як страх наступає мені на п'яти, кинувся я до себе на квартиру й зарився в постіль, прагнучи забутися після скоєного власноруч злочину. Проте сон не приходив, і лише ранок примусив мене зібратися з думками. Я припускав, що людина, яка штовхнула мене на таке страшне душогубство, мене не видасть. Я вирішив негайно вирушити в свою крамницю й узятися за роботу, вдаючи, що все довкола мене не обходить. Але — на жаль! — нова обставина, що її я виявив лише зараз, посилила мою тривогу. Я десь посіяв свого капелюха, пояс і ніж, і ніяк не міг пригадати, чи залишив їх у кімнаті вбитої, чи загубив, тікаючи. Як на те, у першому здогаді було більше правди, а, отже, мене легко могли викрити в убивстві.

Я відчинив крамницю як звичайно. Сусід, як і щоранку, негайно прийшов до мене, бо вдачу він мав товариську.

— Ну, то що ви скажете, — почав він, — яке страхіття сталося сьогодні вночі!

Я вдав, ніби нічого не знаю.

— Невже ви не чули того, що понесло на язиках усе місто? Не чули, що цієї ночі вбили найчудовішу квітку Флоренції, Біанку, дочку губернатора? Ет! Учора ще я бачив, як вона, весела, проїздила вулицями вдвох із нареченим, адже на сьогодні призначене їхнє весілля.

Кожне слово сусіда, мов той гострий ніж, входило мені в серце, і муки поновлювалися раз по раз, адже кожний наступний покупець переповідав мені цю історію, докидаючи всілякі деталі, з яких одна була жахливіша за іншу; втім, їм усім годі було уявити, яке жахіття побачив я сам. Серед дня до мене в крамницю ввійшов судовий чиновник і попросив випровадити покупців.

— Синьйоре Цалевкосе, — мовив він, дістаючи загублені мною речі, — ці речі ваші?

Я хотів було відмовитися від них, але, побачивши крізь напіввідчинені двері свого хазяїна й кількох знайомих, які могли б свідчити проти мене, вирішив не обтяжувати своєї провини ще й брехнею і визнав, що вони належать мені. Судовий чиновник запропонував мені йти за ним і привів до великого будинку, в якому я впізнав в'язницю. Там він лишив мене в окремому приміщенні до слушного часу.

Моє становище було жахливе. Я збагнув це, коли лишився на самоті. Думка про те, що я вчинив убивство, — хоч і мимоволі, — не давала мені спокою; не міг я також приховати від себе, що блиск золота вдарив мені в голову, інакше я так сліпо не піддався б обману. За дві години після арешту за мною пришли. Мене повели кудись униз нескінченними сходами, поки ми не опинилися у великій залі. Там за довгим, покритим чорним обрусом столом сиділо дванадцять чоловіків, здебільшого стариганів. Уздовж стіни зали йшли лави, вщерть зайняті шляхетними флорентійцями; угорі, на галереях, тіснилися всілякі роззяви. Коли я підійшов до чорного столу, з-за нього піднялася людина з похмурим і скорботним обличчям — це був губернатор. Він звернувся до громади, зауважуючи, що йому як батьку не личить бути суддею в цій справі і тому цього разу він поступається своїм місцем найстаршому із сенаторів. То був дід, якому, певно, перевалило за дев'ятий десяток; він стояв геть зігнутий, залишки сивого волосся спадали йому на скроні, проте очі досі палали вогнем і голос був твердий і впевнений. Спершу він спитав, чи зізнаюсь я в убивстві. Я попросив його вислухати мене; відверто і виразно виповів усе, що зробив, і все, що знав. Я помітив, що під час моєї розповіді губернатор то полотнів, то червонів; а коли я закінчив, він аж спаленів од люті.

— Як, мерзотнику! — крикнув він мені. — Ти ще хочеш звалити на інших злочин, скоєний тобою через вигоду?

Сенатор поставив губернаторові на карб втручання: він-бо самохіть відмовився від своїх прав, крім того, нічим поки не доведено, що вбивство вчинив я з користі, адже, за його власними словами, у небіжчиці нічого вкрадено не було. Навіть більше, він заявив губернаторові, що йому слід скласти звіт про колишнє життя своєї дочки. Бо лише в такий спосіб можна з'ясувати, кажу я правду чи ні. Потім він припинив на сьогодні розгляд справи, щоб, як він зауважив, пошукати розгадку в паперах покійної, які вручить йому губернатор. Мене знову відвели до в'язниці, де я провів сумний день, мріючи лише про те, щоб якось знайшовся зв'язок між покійницею і людиною в червоному плащі. Сповнений надій, уранці переступив я поріг зали суду. На столі лежав стос листів; старий сенатор запитав мене, чи моя це рука. Я глянув на них і відповів, що всі вони написані тією рукою, що й отримані мною записки. Я заявив про це сенаторам, але слова мої здалися їм непевними; мені заперечили, що і там, і там, поза сумнівом, прозирає моя рука, бо підпис усюди починається із «Ц», першої літери мого імені. Натомість листи містили погрози й застереження проти шлюбу, у який покійниця збиралася вступити. Вочевидь, губернатор встиг узяти мене на зуби, бо цього дня до мене