Читати книгу - "Запахи. Історія одного вбивці"

ні в якому разі не повинен втратити. У нього, Бальдіні, й так майже нема клієнтів. Він знову змушений ганятися за клієнтурою, як у двадцяті роки, коли ще тільки починав свою кар’єру, мандруючи зі своїм лотком по вулицях. І бачить Бог, він, Джузеппе Бальдіні, власник найбільшої в Парижі парфюмерної крамниці, владнав свої фінансові справи лише завдяки тому, що ходив із валізкою в руці від порога до порога. А йому це зовсім не подобалося, бо він мав уже далеко за шістдесят і ненавидів чекати в холодних передпокоях та демонструвати старим маркізам тисячоцвітну воду й оцет «Чотири розбійники» чи накидати їм мазь від мігрені. Крім того, в тих передпокоях панувала надто вже бридка конкуренція. Там ошивався отой кар’єрист Брує з вулиці Дофен, який запевняв, нібито має найбільшу помадну програму Європи; або Кальто з вулиці Моконсей, що вибився у придворні постачальники графині д’Артуа; або цей зовсім непередбачливий Пелісьє з вулиці Сент-Андре дез’Арт, який щосезону виготовляв новий аромат, від якого божеволів увесь світ.

Такі парфуми Пелісьє могли спричинитися до безладдя на цілому ринку. Коли якогось року в моді була угорська вода, і Бальдіні, щоб задовольнити попит, запасався, відповідно, лавандою, бергамотином та розмарином, то Пелісьє з’являвся зі своїм «Духом Сходу» — парфумами з надзвичайно важким мускусним запахом. І кожному раптом хотілося пахнути по-звірячому, а Бальдіні не залишалося нічого іншого, як переробити свій розмарин на лосьйон для волосся, а лаванду зашити в нюхальні мішечки. Коли ж він на другий рік замовляв відповідну кількість мускусу, дур’яну та касторію, то Пелісьє спадало на думку створити парфуми під назвою «Лісова квітка», які блискавично завойовували успіх. Та щойно Бальдіні, провівши довгі безсонні ночі, завдяки численним спробам та неймовірним хабарям дізнавався, з чого складається «Лісова квітка», як Пелісьє вже козиряв «Турецькими ночами», чи «Ароматом Лісабона», чи «Двірським букетом», чи ще дідько його знає чим. У всякому разі цей чоловік зі своєю невгамовною творчою енергією був небезпекою для всього ремесла. Тому так і хотілося повернути суворе, давнє цехове право. Хотілося драконівських законів проти цього одноосібника, цього знецінювача ароматів. Не завадило б забрати в нього патент, накласти сувору заборону на професію… І взагалі, цьому типові треба було б повчитися! Бо ж він не був ученим парфюмером і рукавичником, цей Пелісьє. Його батько був звичайнісіньким оцтоваром; не ким іншим, як оцтоваром, був і сам Пелісьє. І тільки завдяки тому, що як оцтовар Пелісьє мав право користуватися спиртними виробами, він зумів пролізти в середовище справжніх парфюмерів та й вибрикувати в ньому, немов смердюча тварина. Навіщо, скажіть, щосезону потрібен новий аромат? Чи це так необхідно? Досі люди були дуже задоволені фіалковою водою та звичайними квітковими сумішами, які, можливо, раз на десять років зазнавали незначних змін. Тисячоліттями люди задовольнялися ладаном та миррою, кількома бальзамами, оліями та сухими духмяними травами. І навіть коли вони навчилися дистилювати за допомогою колб та перегонного апарату, а водяною парою забирати у трав, квітів та гілок їхні аромати у вигляді ефірної олії, вичавлювати її дубовими пресами з насіння, кісточок та шкірки всіляких плодів або виманювати з пелюсток квітів ретельно профільтрованими жирами, кількість запахів залишалася незначною. Тоді існування такого чоловіка, як Пелісьє, було взагалі неможливе, бо в той час, щоб виготовити просту помаду, необхідно було мати такі знання, які цьому оцтозбовтувачу й не снилися. Треба було не лише вміти дистилювати, а й бути фармацевтом, аптекарем, алхіміком, а також ремісником, торговцем, гуманістом і садівником водночас. Треба було вміти відрізнити жир баранячих нирок від сала молодого теляти, а фіалку-вікторію від пармської фіалки. Треба було знати латину. Треба було знати, коли збирають геліотроп і коли цвіте пеларгонія, а також те, що жасминовий цвіт втрачає свій запах зі сходом сонця. Про ці речі Пелісьє, зрозуміло, не мав анінайменшого уявлення. Може, він навіть ще ніколи не виїздив з Парижа, в житті не бачив жасмину, що цвіте, й не здогадується, як важко вичавити із сотень тисяч жасминових пелюсток кілька крапель чистої есенції. Напевне, для нього жасмин — це концентрована темно-бура рідина, що стоїть у сейфі в маленькій пляшечці поряд із багатьма іншими пляшечками, з яких він змішував свої модні парфуми. Ні, такої фігури, як цей негідник Пелісьє, і бути не могло в давні, добрі ремісничі часи. Йому бракувало всього: характеру, освіти, скромності й почуття цехової субординації. Свої парфюмерні успіхи він завдячував лише відкриттю, яке ще двісті років тому зробив геніальний Мауріцій Франжіпані — італієць, до речі! Воно полягало в тому, що ароматичні речовини розчиняються у винному спирті. Розчинивши свої ароматичні порошки у спирті й перенісши в такий спосіб їхній запах на рідину, він звільнив його від матерії, одухотворив, одне слово, створив парфуми. Оце робота! Який епохальний успіх! Порівняти його можна хіба що з найбільшими досягненнями роду людського, такими, як винайдення письма ассірійцями, Евклідова геометрія, Платонові ідеї та перетворення винограду у вино греками. Справжній прометейський труд!

Але, як усі великі духовні досягнення кидають не лише світло, а й тінь, готуючи людству, крім благодіянь, прикрощі й нещастя, так і чудове відкриття Франжіпані мало негативні наслідки. Коли люди навчилися затримувати в настоях дух квітів і трав, дерев, смол і тваринних секретів, наповнюючи ними пляшечки, парфюмерне мистецтво помалу вислизало з рук небагатьох універсальних ремісничих умільців і потрапляло до всіляких халтурників, якщо тільки вони мали більш-менш тонкий нюх, як, наприклад, оця смердюча тварюка Пелісьє. Анітрохи не думаючи про те, як виник колись вміст його флакончиків, він міг просто віддатися своїм ольфакторним примхам, змішуючи все, що йому спадало на гадку, або чого саме в ту хвилину бажала публіка.

Певна річ, цей паскуда Пелісьє в свої тридцять п’ять років мав уже більше майна, ніж його зміг нажити Бальдіні в третьому поколінні тяжкої, впертої праці. І в Пелісьє воно щодня зростало, тоді як у Бальдіні щодня зменшувалось. Колись нічого такого й бути не могло! Щоб ото визнаний ремісник і повноважний комерсант та боровся за звичайнісіньке своє існування — таке почалося тільки кілька десятиліть тому! Відтоді скрізь, у всіх галузях вибухнула гарячкова пристрасть до новаторства, цей нестримний натиск діянь, спрага експерименту, манія величі в торгівлі, у спілкуванні і в науках!

Або оце божевілля швидкостей! Навіщо було потрібно так багато нових вулиць та мостів? Навіщо? Хіба це велика перевага, коли до Ліона можна добратися за тиждень? Кому було до того діло? Кому це було вигідно? Або пливти через Атлантику, за місяць