Читати книгу - "Метелик"

Галгані знічено дивиться на мене.

— Ходімо до клозета, я поверну тобі твою капсулу.

— Ні, не хочу, зберігай її, я тобі її дарую, вона твоя.

— Чому ти так вирішив?

— Не хочу, щоб мене через неї вбили. Волію жити без грошей, ніж здохнути через них. Я даю їх тобі, бо після всього тобі не варто було ризикувати життям, зберігаючи для мене ці гроші. Принаймні якщо вже ти ризикував за них, хай вони будуть для тебе винагородою.

— Ти боїшся, Галгані? Тобі хтось погрожував? Хтось підозрює, що ти носиш у собі капсулу?

— Так, за мною постійно стежать троє арабів. Ось чому я ніколи не підходив до тебе, аби вони не запідозрили, що ми з тобою пов’язані. Щоразу, вдень чи вночі, коли я йду до клозета, один з них біжить назирці за мною. Я навмисне показую їм, що не маю ніякої капсули, проте вони не перестають стежити за мною. Вони підозрюють, що хтось інший зберігає мою капсулу, і ходять за мною, аби підгледіти, коли її мені повернуть.

Я дивлюсь на Галгані й бачу, що він дуже злякався, почувається зацькованим. Я кажу йому:

— Де саме на подвір’ї вони збираються?

— Біля кухні й пральні, — відповів він.

— Гаразд, побудь тут, я зараз прийду. А втім, ні, ходи зі мною.

Я йду з ним до арабів. Виймаю з пілотки свій скальпель і, засунувши вістря в правий рукав, стискаю руків’я в руці. І справді, коли я приходжу на місце, бачу цих людей. Їх четверо: троє арабів і один корсіканець, якого звати Жірандо. Саме корсіканець, якого відштовхнули від себе карні злочинці, втяг арабів у цю справу. Він, мабуть, знає, що Галгані — зять Паскаля Матра, й вважає, що він не може не мати капсули.

— Ну, Жірандо, в тебе все гаразд?

— Гаразд, Метелику. А в тебе?

— А в мене ні. Я прийшов вам сказати, що Галгані — мій друг. Якщо з ним щось скоїться, то першому дістанеться тобі, Жірандо, а тоді й усім іншим. Розумійте це, як собі хочете.

Жірандо Мокран підводиться. Він, як і я, має зрість метр сімдесят чотири й такий самий плечистий. Мої слова зачепили його за живе, й він ладен битися, та я швиденько висуваю з рукава блискучий скальпель і, стискаючи його в руці» кажу корсіканцеві:

— Якщо ти ступиш хоч крок до мене, я вб’ю тебе, мов собаку.

Побачивши мене озброєного в місці, де постійно ведуться обшуки, він, приголомшений моєю войовничістю та розміром зброї, каже мені:

— Я встав поговорити, а не битися.

Я знаю, що він каже неправду, але то в моїх інтересах зберегти йому честь перед його друзями. Я даю йому чудову змогу вийти з цього становища.

— Гаразд. Якщо ти вже встав поговорити…

— Я не знав, що Галгані — твій друг. Я гадав, що він звичайний бевзь, а ти, Метелику, розумієш, що нам, людям, які лишилися без гроша, треба роздобути дзвінку монету, аби мати змогу здійснити втечу.

— Авжеж, це нормально. Ти, Мокране, маєш право боротися за життя. Тільки знай, що тут тобі не слід шукати свого шансу. Пошукай його деінде.

Мокран подає мені руку, я її тисну. Власне, я добре виплутався, бо коли б уколошкав цього дивака, то навряд чи вирушив би завтра в дорогу. Лише згодом я зрозумів, що припустився помилки.

Галгані повертається разом зі мною. Я кажу йому:

— Нікому не розповідай про цю сутичку. Мені не хочеться, аби на мене насварився Дега.

Намагаюсь переконати Галгані взяти свою капсулу, а він відповідає:

— Візьму завтра, перед від’їздом.

Він так причаївся наступного дня, що я мусив вирушити на каторгу з двома капсулами.

Цієї ночі в камері, де нас одинадцятеро, ніхто не розмовляє. Кожен думає про те, що сьогодні він на французькій землі останній день. Усім сумно — ми назавжди покидаємо Францію й вирушаємо на незнайому землю з незнайомими законами.

Дега мовчить. Він сидить поряд зі мною біля загратованих дверей, які виходять у коридор і крізь які цідиться трохи свіжого повітря. Я почуваюся просто збитим з пантелику. Розповіді про те, що на нас чекає, дуже суперечливі, тож я й сам не знаю, як бути — радіти, сумувати чи впадати в розпач.

Люди, котрі сидять зі мною в камері, — самі злочинці. Тільки бідолашний корсіканець, який народився на каторзі, не належить до справжнього злочинного світу. Стан у всіх розгублений, непевний. У цю серйозну, важливу годину люди немов поніміли. Сигаретний дим, підхоплений протягом, хмарою валує з камери, і якщо ми хочемо, щоб ця димова завіса не повиїдала нам очей, то мусимо сидіти на підлозі й не підводити голови. Ніхто не може заснути, хіба що тільки Андре Байяр спить, що цілком можна зрозуміти: він був засуджений на смерть, і тепер для нього все інше — тільки несподіваний рай.

Переді мною, мов у кіно, швидко пропливають картини мого життя: дитинство в родині, сповненій любові й благородства, добре виховання, гарні манери; польові квіти, дзюрчання струмків, смак горіхів, персиків та слив, що рясно родили в нашому садку; пахощі мімози, яка Щовесни зацвітала перед нашими дверима; батьківський будинок і мої рідні в ньому… Все це швидко пропливає перед моїми очима. Це звуковий фільм, я чую в ньому голос нещасної матері, яка так щиро любила мене, і завжди тихий, лагідний батьків голос, і гавкіт Клари, татової мисливської собаки, яка кличе мене до садка гратися; гомін дітлахів, моїх товаришів, з якими я водився в найкращі дні свого життя… І цей фільм, на якому я присутній, але який не наважуюся дивитись, ця його демонстрація за допомогою магічного ліхтаря, засвіченого всупереч власній волі моєю підсвідомістю, сповнює ніжним почуттям цю ніч очікування стрибка у незнайоме майбутнє.

Що ж, пора підбити підсумки. Мені двадцять шість рокій, я почуваюсь добре, маю в череві п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч франків корсіканця Галгані. Дега, який сидить поруч зі мною, має десять тисяч. Гадаю я можу розраховувати на сорок тисяч франків, бо коли Галгані не здатний зберігати свої гроші тут, то тим більше він не зможе зберігати їх на кораблі й у Гвіані. А втім, він про це знає, тому й не прийшов по свою капсулу. Отож я справді можу розраховувати на ці гроші — звісно, коли прихоплю з собою й Галгані; хай і він скористається