Читати книгу - "Метелик"

каторжанином, треба було вчинити серйозний злочин або принаймні дістати чималий строк. Найнижча кара в них — сім років каторжних робіт, а найвища — довічна каторга. Того, кого засудили до страти, а потім помилували, теж відсилають на довічну каторгу. Інакше стоїть справа із засланцями. Кожен, хто дістав строк від трьох до семи років, вважається засланцем. Ясна річ, усі ці люди — запеклі злодії, і суспільство, звичайно, повинно захищатися від них. Одначе вдаватись до заслання, цієї допоміжної покари, — ганьба для цивілізованої нації. Серед нас були дрібні злодії-невдахи, яких по кілька разів ловили й зрештою відправляли на заслання (за тих часів це означало те саме, що довічне ув’язнення). А вони ж за все своє життя не вкрали й десяти тисяч франків! Ось до якого безглуздя дійшла французька цивілізація. Народ, хоч як він бажає помсти, не має права немилосердно знищувати людей, що чинять дрібні правопорушення. Цих людей треба перевиховувати, а не карати так жорстоко.

Ось уже сімнадцять днів ми в Сен-Мартен-де-Ре. Вже знаємо, як називається корабель, що доставить нас на каторгу, — «Мартіньєр». Він повезе тисячу вісімсот сімдесят засуджених. Вісімсот-дев’ятсот каторжан заповнили сьогодні вранці чотирикутне подвір’я Цитаделі. Вишикувавшись у десять рядів, ми стоїмо вже з півгодини. Нарешті відчиняються двері, і з них виходять люди, одягнені не так, як знайомі нам охоронці. Вони в добротній військовій формі небесно-голубого кольору. Однак це не жандарми й не солдати. Всі підперезані широкими пасками, на яких висять кобури. З кобур визирають руків’я револьверів. Цих людей душ двадцять. Дехто в галунах. У всіх засмаглі обличчя, кожному від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Старші куди приємніші за молодших, які гордовито випинають уперед груди. Штаб цього загону супроводжують директор в’язниці на Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерії, три-чотири лікарі у формі колоніального війська та два священики в білих сутанах. Полковник жандармерії бере рупор і підносить його до рота. Всі стають струнко, не чекаючи команди. Полковник кричить:

— Слухайте уважно! З цієї хвилини ви підлягаєте міністерству юстиції. Його представляє тут виправна адміністрація Французької Гвіани, адміністративний центр якої — місто Кайєнна. Пане коменданте Барро, я передаю вам вісімсот шістнадцять засуджених, імена яких занесено ось до цього списку. Перевірте, будь ласка, чи всі вони присутні.

І одразу починається перекличка. Вона триває дві години, і зрештою з’ясовується, що всі на місці. Потім ми спостерігаємо, як обидві адміністрації підписують на столику, спеціально принесеному сюди з цієї нагоди, якийсь папір.

Потім рупор бере комендант Барро — на ньому стільки ж галунів, скільки й на полковнику, тільки золотих, а не срібних, як у жандармів.

— Засланці, тепер вас завжди називатимуть лише цим словом — засланець такий-то чи засланець за номером та— ким-то. Віднині ви житимете за особливими законами каторги, підлягатимете внутрішнім судам, які ухвалюватимуть щодо вас у разі потреби ті чи ті рішення. Ці автономні суди мають право засуджувати вас за правопорушення, вчинені на каторзі, до звичайного ув’язнення або до страти. Ясна річ, дисциплінарні покарання — ув’язнення й карцер — ви відбуватимете в різних приміщеннях, що належать нашій адміністрації. Люди, яких ви бачите перед собою, — це наглядачі. Звертаючись до них, треба казати: «Пане наглядачу». По обіді кожен з вас одержить матроський мішок з одежею каторжанина. Там є все необхідне. Крім тих речей, вам більше нічого не буде потрібно. Завтра ви сядете на «Мартіньєр». Ми попливемо разом. Не впадайте в розпач, на каторзі вам буде куди краще, ніж у будь-якій в’язниці в самій Франції. Можете розмовляти, грати, співати й курити; не бійтеся, до вас не ставитимуться погано, якщо ви добре поводитиметеся. Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу. В дорозі слід суворо дотримуватися дисципліни, сподіваюсь, ви це самі зрозумієте. Якщо хтось із вас відчуває, що фізично не витримає цього переїзду, то хай з’явиться до медпункту, там його обстежать військові лікарі, що супроводжують корабель. Бажаю вам приємної подорожі!

Церемонія скінчилася.

— Дега, що ти про все це думаєш?

— Любий Метелику, бачу, я мав рацію, коли казав, що найбільше нам слід остерігатися каторжан. Щось же та означають його слова: «Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу». Мабуть, там чимало всяких душогубців та вбивць.

— Не переймайся цим, покладися на мене.

Я розшукую Франсіса Ла-Пасса й питаю в нього:

— Твій брат і нині працює фельдшером?

— Еге ж, він не каторжанин, він звичайний засланець.

— Зв’яжися з ним і попроси в нього скальпель. Якщо він зажадає плати, то спитай у нього, скільки він хоче, і я заплачу.

За дві години я отримав чудовий скальпель з дуже міцним залізним руків’ям. Єдиний його недолік у тому, що він надто великий, але то була грізна зброя.

Я сів біля клозета, що посеред подвір’я, й послав по Гал— гані, бо вирішив повернути йому його капсулу, та, либонь, його нелегко буде знайти в цьому мурашнику, на який перетворилося величезне тюремне подвір’я з вісьмома сотнями в’язнів. Після нашого прибуття сюди я не бачив ні Жюло, ні Гітту, ні Сюзіні.

Перевагою такого спільного життя є те, що ти живеш, розмовляєш і належиш до нової громади, якщо це можна назвати громадою. В тебе з’являється потреба стільки сказати, вислухати й зробити, що не лишається часу думати. Помітивши, як минуле розпливається й відходить на задній план, я думаю про те, що ми, діставшись до каторги, мабуть, забудемо, ким були, чому і як потрапили сюди, і будемо обмізковувати тільки одне: як звідси втекти. Я помилився, бо для нас передусім найважливішою справою стане те, як лишитися живими. Де тепер вони, фараони, присяжні, судді, прокурори, моя дружина, батько, друзі? Кожен з них і далі має своє місце в моєму серці, але можна подумати, що через гарячку від’їзду, через ту незвіданість, яка чекає на нас, через цих нових друзів та ці різні знайомства вони більше не мають такого великого значення для мене, як раніше. Та це тільки так здається. Коли мені цього захочеться, тієї миті, коли я відкриваю у своєму мозку відповідну шухляду, вони знову постають у моїй уяві.

А ось і Галгані, його ведуть до мене, бо навіть у своїх великих окулярах він насилу бачить. Здається, він уже одужав. Галгані підходить до мене й мовчки подає руку.

— Я хочу повернути тобі твою капсулу, — кажу я йому, — ти можеш її сам носити в собі. То надто велика відповідальність для мене — берегти її в дорозі, до того ж хтозна, чи ми