Читати книгу - "Великий Мольн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чи Францова наречена й справді така гарна, як про неї говорять?
Жінки спантеличено подивилися на нього. Ніхто, крім Франца, не бачив дівчини. Юнак, повертаючись з Тулона, зустрів її якось увечері, коли вона, сповнена розпачу, сиділа в одному з тих садків Буржа, що їх називають «Болотами», її батько, тамтешній ткач, прогнав дочку з дому. Вона була дуже гарна, і Франц одразу ж вирішив одружитися з нею. Це дивна історія. Але пан де Гале, Франців батько, і його сестра Івонна завжди потурали будь-яким його примхам!..
Мольн хотів був обережно ще про дещо спитати, але цієї миті в дверях з'явилася чарівна пара: дівчина років шістнадцяти, в оксамитовому корсажі й у спідниці з великими воланами, і юний кавалер, у сурдуті з високим коміром і в штанях на штрипках. Вони пройшли через залу легкою ходою, в якій вловлювався ритм танцю; далі йшли інші пари, потім з криком вбіг невеличкий гурт дітей, а за ними — високий блідий П'єро з надто довгими рукавами, в чорній шапочці й з усміхненим щербатим ротом; він пересувався незграбними стрибками, щокроку підскакував і розмахував своїми довгими порожніми рукавами. Дівчата трохи побоювалися його, юнаки ручкалися з ним, а діти захоплено бігали слідом і весело кричали. Опинившись біля Мольна, П'єро подивився на нього скляними очима, і хлопцеві здалося, що цей гладенько поголений чолов'яга і є приятелем пана Малуайо, той самий мандрівний актор, який недавно чіпляв ліхтарі.
Вечеря скінчилася. Всі повставали з-за столу.
У коридорах закружляли хороводи, гості танцювали фарандолу. Десь музики грали менует… Мольн, що ховав обличчя за піднятим коміром плаща, наче в брижах, почував себе так, ніби він обернувся на іншу людину. Його теж охопила загальна радість, і він разом з усіма став бігати за високим П'єро по коридорах будинку, схожого на театр, у якому пантомімі стало тісно на сцені і вона вилилася за куліси.
Так цілу ніч Мольн кружляв у веселому натовпі, вдягненому в химерні вбрання. Інколи він розчиняв які-небудь двері й потрапляв до кімнати, де показували картини чарівного ліхтаря. Діти захоплено плескали в долоні… Подеколи в кутку зали, де не припинялися танці, Огюстен перекидався словами то з тим, то з тим дженджиком, цікавлячись, які вбрання доведеться надягти в наступні дні…
Та зрештою та велика щедрість, з якою перед ними поставали нові й нові утіхи, почала трохи непокоїти хлопця; побоюючись, що кожної миті хтось може побачити під розстебнутим плащем школярську блузу, він сховався в затишнішому й темнішому кутку будинку. Там він чув лише приглушені звуки фортепіано.
Мольн зайшов до тихої кімнати — це була їдальня, освітлена висячою лампою. Тут теж було свято, але тільки для найменшеньких дітей.
Одні малюки сиділи на м'яких пуфах і гортали книжки з малюнками; інші, присівши навпочіпки перед стільцем, розкладали на ньому кольорові картинки; а ще інші прилаштувалися біля каміна і, не ворушачись, мовчки прислухалися до святкового гамору, що наповнював великий будинок.
Двері їдальні стояли навстіж. В сусідній кімнаті хтось грав на фортепіано. Мольн з цікавістю зазирнув туди. Це було щось на зразок невеличкого салону-приймальні; за фортепіано, спиною до Мольна, сиділа жінка чи дівчина в коричневому плащі, накинутому на плечі, й тихенько награвала мелодії танців і пісеньок. Поряд, на канапі, поважно сиділи, нагадуючи мальовничу картину, й слухали музику шестеро-семеро маленьких хлопчиків і дівчаток. Лише час від часу котресь із них, спираючись руками на канапу, сповзало на підлогу й ішло до їдальні, а його місце займало інше дитятко, якому набридло роздивлятися картинки…
Після цього свята, де було так чудово, але надто гамірно й весело, де сам він, наче неприкаяний, гасав за високим П'єро, Мольн раптом відчув себе напрочуд щасливим і спокійним.
Дівчина й далі грала, а він тихенько повернувся до їдальні, сів і, взявши в руки одну з грубих книжок у червоних палітурках, що лежали на столі, почав неуважно її гортати.
Одразу ж якесь маля, що сиділо на підлозі, підбігло до Мольна, повисло в нього на руці й полізло йому на коліна, аби разом з ним роздивлятися картинки; інше хлоп'я вилізло йому на коліна з другого боку. І тоді Мольну видалося, що він знову бачить свій давній сон. Йому уявилося, ніби він сидить увечері у власному будинку, вже дорослий, одружений, а та прекрасна незнайомка, яка грає на фортепіано, — його дружина…
Розділ п'ятнадцятий
ЗУСТРІЧ
Наступного ранку Мольн був готовий один із перших. Він одягнув, як йому порадили, простий чорний старосвітський костюм: вузький у талії і широкий у плечах піджак, застебнутий хрест-навхрест жилет, такі широчезні внизу штани, що за ними майже не видно було вишуканих черевиків, і циліндр.
Коли Огюстен спустився на подвір'я, там іще не було ні душі. Він ступив кілька кроків, і йому здалося, що настала весна. Справді, цей ранок був найтепліший за цілу зиму. Пригрівало сонце, наче в перші дні квітня. Танув іній, і вогка трава блищала, ніби була вкрита росою. На деревах співали птахи, час від часу Мольнове обличчя пестив ласкавий теплий легіт.
Хлопець поводився як гість, що прокинувся раніше за господаря. Вийшов на подвір'я, сподіваючись, що до нього ось-ось озветься чийсь привітний і радісний голос: «Ви вже прокинулись, Огюстене?..»
Але він довго самотою ходив у садку й на подвір'ї. В головному будинку ніщо не ворушилося — ні за вікнами, ні у вежі. Одначе стулки заокруглених дерев'яних дверей були вже розчинені. І в одному з вікон верхнього поверху, наче літнього ранку, відбивався сонячний промінь.
Мольн уперше зміг серед білого дня роздивитися розташування маєтку. Напівзруйнований мур відокремлював занедбаний садок від подвір'я, яке, очевидно, недавно посипали піском і розрівняли граблями. За прибудовами, в одній з яких ночував Огюстен, стояли химерно розкидані стайні, утворюючи безліч закапелків, порослих чагарями й диким виноградом. Звідусіль маєток обступав ялиновий ліс, затуляючи краєвид; тільки на сході видно було сині скелясті пагорби, що також поросли ялиновим лісом.
Опинившись у садку, Мольн на мить схилився над хистким штахетником, що оточував рибник, по краях якого ще було трохи криги, тонкої, у зморшках, схожої на піну… Він побачив у воді своє відображення, яке нібито схилилося над небом, своє романтичне вбрання, і йому здалося, що перед ним зовсім інший Мольн — не школяр, який утік з дому в селянській бричці, а чарівна, загадкова істота, яка мовби зі йшла зі сторінок дорогої, прегарної книжки…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.