Читати книгу - "Сучасна польська повість"

На щастя, тривога була фальшива: я прийняв за плач стримане хихикання. Ось, розхиляючи сплутані гілки та густе листя, показалась весела й задоволена Ванда.

Пригладила долонею розкошлане чорне волосся й відразу поклала її на мою руку, готову вдарити змію. Золотисто-карі очі дивились допитливо і вдячно. Їх колір так чудово гармоніював з густою засмагою личка. Ця гра тонів просто зачарувала мене.

— Чому ти вчора не прийшла? Я не спав цілу ніч.

— Цілу ніч! Як у пісні…

— «Цілу ніч не міг я спати, цілу ніч бузок пахтів».

Ні, таки справді не спав. Я зірвав гілку бузку, всю в росі. І поклав її на подушку біля себе. Я цілував її, наче то було твоє волосся, мокре від дощу. Он воно як, — зітхнув, дивуючись сам собі, — і це я, матеріаліст.

Гілочка бузку притулилась до мене й так проспала до ранку.

Півчі поверталися з костьолу після репетиції й горлали щосили: «Цілу ніч бузок пахтів». А то заводили, перефразовуючи священний гімн: «Вуста, хваліте кусень хліба, ще й маслом мащений як слід, горілки чарку теж хваліте, що вранці добра і в обід». Це співалось на мотив: «Вуста мої, хваліте бога…» Мене вражає оця здатність сільських хлопців і дівчат пристосуватись до всяких обставин: і бога прославили, і для власної втіхи поспівали. Молитви, обійми, присягання… А завтра підуть на збори Спілки сільської молоді.

З виразом муки в очах Ванда відсахнулась від мене.

Але не втекла, як звичайно, тільки поникла вся. Поникла, хоч стояла випроставшись, піднісши руку, немов тримала в ній караючий архангельський меч.

— Як ти можеш? І тобі не сором глупоту видавати за мудрість? Народ? Знаю я робітників. Увечері дудлять горілку, а вранці, йдучи на роботу, бідкаються, що ніколи й помолитись. Теж мені мудрість! — Вона почала передражнювати служниць із села: — «Марисю, налий води рибкам». — «Та вони ж іще, пані, вчорашньої не випили». — «Гелю, не забудь, що завтра неділя». — «Не забуду, наваксую черевики та й піду до костьолу». А те й не в голові, що треба продуктів на обід купити. Ось твій народ! — Розлютившись, вона мені навіть язика показала. Гостренького червоного кінчика. — Ти там зразків шукаєш? То й не дивно, що можеш ударити по голові.

А я батькові брешу: «Він не тільки одягається інакше, а й сам перемінився».

Вона звітувала перед батьком, все життя звітувала.

Ох, що ти наробив! Вандине личко завжди сяяло б радістю й захватом, якби не отой град нагадувань. Ванда бігала б по пагорбах легко, мов сарна, і спинити її могла б тільки втома. Вітерець розвівав би її сукенку, відслоняючи не діткнуті засмагою ноги, щодня я милувався б нею. Коли б над нею не тяжіли всі оті батьківські напучування. Я уникав суперечок з Вандою, боячись за наше кохання. Щоправда, і суперечки ті були одноманітні, як осінній дощ. Без кінця одне й те саме: євреї, націоналізм, великодержавність. Доки ж я міг втовкмачувати їй, що крамар Фелек обдирає селянина так само, як і крамар Йосек, тільки менш чемно?

Або оті вічні балачки про Схід. Хіба ж селяни підуть воювати за те, щоб графи та князі могли повернутися в свої колишні маєтки під Києвом і Вітебськом? Невже єдиний спосіб завоювати щастя для народу — визискувати й гнобити слабших? Якщо хтось так думає, то нехай не стає в позу народолюбця, а зразу йде в прислужники до Гітлера.

Apage, apage, apagel[10] —ладен був я гукати, мов наш законовчитель, коли перед Великоднем виганяв учнів із вбиральні, де вони різались у карти, до гімназичної каплички на сповідь. Apage disputae…cum[11] Вандою!

Коли вона взялась перевиховувати мене, в перші дні я плекав проти неї, правду кажучи, просто-таки жахливі наміри, а вийшло так, що я зробився їй любим, може, й єдиним. Я розумів, що таке буває лише в ранній молодості й більш ніколи не повториться. Так усе було, поки… Але не варто забігати вперед. Відколи Ванда стала моєю, я почав боятися самотності більше, ніж смерті. Вся моя гордість і воля були безсилі проти цього почуття. Від самотності навіть пес виє. Якби ж я міг вити, мов пес…

У нас самих відбувалися зміни, вони були важливіші, ніж слова прощення, любові й навіть великодушне мовчання, і сильніші, ніж наша близькість, ніж єдність тіл.

Що значив для неї я, що вона для мене? В кожному з нас було щось явне і щось приховане. Як розпізнати, де те, а де друге?

Переплутались наші обопільні уявлення — її про мене, а мої про неї, і кожне потай силкувалося відкрити справжнє єство другого, єство, очищене від усякої фальші й антагонізму.

Але поміж нами стояв хтось третій. Батько — адвокат, ідеолог. Такий поблажливий у щоденному житті, дотепний, співчутливий до тих, хто стукав до нього в двері, просячи допомоги, — і водночас такий паскудник. Це він навчав дочку щодня чинити наді мною ідейну екзекуцію.

Та хай йому грець, я вийшов з тих словесних баталій, здається, переможцем, але Ванда була приречена на довічну службу батькові. На службу, як виявилося згодом, принизливу. Ох, що він наробив!

Недавно під час відпустки я випадково познайомився з чоловіком моїх літ, і новий знайомий, довідавшись, звідки я родом, розповів мені, що за окупації працював шофером у начальника гестапо нашого міста. Він був єврей, з-під Перемишля, але на єврея не скидався. Йому пощастило спритно замести сліди і пробратися в саме вовче лігво. Під час розмови почав розпитувати мене про різних людей, переважно жінок. Цікавився, що вони роблять тепер, розказав, як ці дамочки поводилися за окупації. О, німці їм подобались. Високі, стрункі. Поки не відпаслись у Польщі.

Нарешті він назвав прізвище Ванди. Вона працювала в міській управі. (Це я знав). І була однією з коханок отого гладкого кабана — крайсландвірта. Ото ще був султан із свастикою! Заводив собі коханку в кожному містечку, кожному селищі. За тих часів харчі або патент на право торгівлі важили більше, ніж зовнішність мужчини.

Він раптом урвав розповідь, збентежений моїм приголомшеним виглядом. Відставив кухоль з пивом.

— Вам недобре? Може, зашкодило пиво після горілки?

Таке з багатьма буває.

— Зі мною це вперше…

Співрозмовник здогадався, що допустив нетактовність, поставивши Ванду в один ряд з іншими наложницями гітлерівців.

— Не пийте більше пива. Офіціанте, ще чвертку