Читати книгу - "Голуб"

ви маєте засмоктати вашими двигунами останні залишки придатного для дихання повітря, спалити його і виштовхнути разом з отрутою, сажею й розпеченим чадом у ніс пристойним громадянам? Ах ви ж поганці! Злочинці! Вас усіх варто винищити! Саме так! Висікти й знищити! Постріляти. Кожного окремо і всіх разом. О! Йому страшенно захотілося вийняти свій пістолет і вистрілити кудись, прямісінько в кав’ярню, прямісінько у вітрину, щоб усе забриніло й заскреготало, прямісінько в купу автомобілів, або в один з величезних будинків напроти, потворних, височенних, загрозливих будинків, або просто в повітря, угору, в небо, так, у розпечене небо, у страшенно важке, задушливе, сизо-блакитне небо, щоб воно луснуло, щоб свинцево-тяжка капсула від пострілу розірвалася й обвалилася, розтрощила все на світі й поховала під собою все, геть усе, весь цей задрипаний, остогидлий, гомінкий, смердючий світ. Такою універсальною, такою титанічною була ненависть Йонатана Ноеля у цей полудень, що він готовий був спалити дотла цілий світ через дірку в своїх штанах!

Але він не зробив нічого, слава Богу, він не зробив нічого. Він не став стріляти в небо, ані в кав’ярню напроти, ані в автомобілі, що проїжджали повз нього. Він продовжував стояти, пітнів і не рушив з місця. Тому що та сама сила, що збурила в ньому неймовірну ненависть, викидаючи її з його очей проти цілого світу, настільки його спаралізувала, що він не міг поворухнути жодним м’язом, не кажучи вже про те, щоб піднести руку до зброї або натиснути пальцем на курок; він навіть не міг хитнути головою, щоб струсити маленьку нікчемну крапельку поту з кінчика носа. Ця сила перетворила його на камінь, на загрозливо-непритомне створіння сфінкса. Вона мала в собі щось від електричної напруги, яка магнетизує залізне осердя, тримаючи його в підвішеному стані, або щось від могутньої сили тиску у склепінні будівлі, яка приковує кожен окремий камінь до певного місця. Вона була умовною. Весь її потенціал полягав у «я хотів би, я міг би, я зробив би», і Йонатан, який про себе формулював найжахливіші умовні погрози й прокляття, одночасно розумів, що він їх ніколи не зможе здійснити. Він був не тією людиною. Він не був божевільним, який від душевної скрути, від помутніння розуму чи від раптової ненависті скоїв би злочин; і не тому, що такий злочин здавався б йому неприпустимим з моральної точки зору, а просто тому, що він взагалі нездатний був на фізичне чи словесне насилля. Він не був злочинцем. Він був страдником.

Близько п’ятої години пополудні він перебував у такому безнадійному стані, що, здавалося, вже ніколи не зможе залишити місце перед колоною на третій сходинці до банку і муситиме тут померти. У нього було відчуття, що він постарів років на двадцять і на двадцять сантиметрів поменшав, розтав чи виснажився від довготривалого сонячного пекла іззовні та пекельної люті, що нуртувала всередині; так, він був саме виснаженим, бо навіть не відчував вологи поту, виснаженим і спустошеним, спаленим і розваленим, як той кам’яний сфінкс через п’ять тисяч років; ще трохи, і він висохне й згорить дотла, зморщиться і висохне, стане порохом чи попелом і залишиться лежати тут, де він поки що ледве тримається на ногах, як нікчемна купка сміття, доки його звідти не зідме вітер, не змете прибиральниця або не змиє дощ. Так, саме так він скінчить: не як поважний старий пан, що спокійно проїдає свою пенсію, дома у власному ліжку, у власних чотирьох стінах, а ось тут, біля воріт банку, як маленька купка сміття! І йому хотілося, щоб ця мить уже настала; щоб процес занепаду пришвидшився й досягнув кінця. Йому хотілося знепритомніти, впасти на коліна, зламатися. Він з усієї сили напружився, щоб утратити свідомість і зламатися. Дитиною він умів робити щось подібне. Він міг плакати завжди, коли хотів; він умів затримувати дихання настільки, щоб знепритомніти або змушувати серце пропускати удар. Зараз він взагалі нічого не вмів. Він був зовсім непідвладний сам собі. Він буквально не міг зігнути колін, щоб присісти. Він міг лише стояти, приймаючи все, що випало на його долю.

Раптом він почув тихе гудіння лімузина пана Рьоделя. Не сигнал, а тільки те тихе, мелодійне гудіння, яке виникало, коли авто з щойно запущеним двигуном рухалося від задвірка в напрямку воріт. І щойно цей шумок проник у його вуха й проляскав електричним ударом через усі нерви його тіла, Йонатан відчув, як щось тріснуло в суглобах і як повернувся хребет. І він відчув, як права нога мимоволі потяглася до лівої, ліва нога розвернулася на підборі, праве коліно зігнулося для кроку, а потім ліве, і знову праве… і як він переставляв ногу за ногою, як він насправді пішов, навіть побіг, проскочив три сходинки, поспішаючи пружинистим кроком уздовж муру до воріт, підняв ґрати, став у позу, піднісши праву руку до козирка, і пропустив лімузин. Усе це він проробив абсолютно автоматично, поза власною волею, а його свідомість була задіяна рівно настільки, щоб реєструвати рухи й маніпулювання. Єдиний первинний внесок, який Йонатан зробив до цієї події, полягав у тому, що він послав услід лімузинові пана Рьоделя, котрий поволі віддалявся, гіркий і сердитий погляд та купу німих прокльонів.

Але потім, коли він знову повернувся на своє місце, у ньому згас і вогонь гніву, цей останній, його власний імпульс. І доки він механічно долав три сходинки, мізерні краплини ненависті випарувалися остаточно, а коли дістався підвищення, в його очах не залишилося жодного сліду гніву чи злості, він просто дивився на вулицю якимось пригніченим поглядом. У нього було таке відчуття, ніби ці очі — вже зовсім не його власні, ніби він сидить за своїми очима й дивиться крізь них, мов крізь мертві круглі вікна; так, йому здавалося, начебто все оце тіло на ньому вже не його й начебто він, Йонатан, — чи принаймні те, що від нього залишилося, — був лише мізерним, зморщеним гномом у величезній будівлі чужого тулуба, безпомічний карлик, що потрапив у полон надто великого, надто складного людського механізму, опанувати який і керувати яким він більше не міг за власною волею і управління яким, якщо взагалі воно було можливим, здійснювалося саме собою або якимись іншими силами. У цю мить він тихо стояв перед колоною — далебі не по-сфінксівськи самозаглиблено, а як відставлена чи повішена маріонетка — і простояв там ще останні десять хвилин робочого часу, доки рівно о сімнадцятій тридцять месьє Вільман на хвильку не з’явився біля