Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

одній типовій сварці він називає одного зі своїх критиків-соціалістів «шахраєм», «сліпим щеням», «лизоблюдом буржуазії» і «підлабузником кровопивць і мерзотників», гідним лише «помийної ями ренегатів»[97]. Ще задовго до Революції Ленін знав, що робитиме з тими своїми сподвижниками, які виступали проти нього. Один з його товаришів-революціонерів згадував про розмову на цю тему:

«Я йому сказав: "Володимире Іллічу, якщо ви прийдете до влади, то почнете вішати меншовиків уже наступного дня". Він подивився на мене і відповів: "Першого меншовика буде повішено лише після того, як ми повісимо останнього соціаліста-революціонера". Потім він насупився і розсміявся»[98].

Проте в’язнів, які належали до цієї особливої категорії «політичних», також набагато тяжче було контролювати. Чимало з них провели багато років по царських в’язницях і знали, як організовувати голодування, як тиснути на своїх тюремників, як спілкуватися між камерами і як організовувати спільні протести. Ще важливіше те, що вони знали, як контактувати із зовнішнім світом і з ким контактувати. Більшість небільшовицьких соціалістичних партій тоді ще мали свої осередки в еміграції, як правило, у Берліні або Парижі, і їхні члени були здатні завдати великої шкоди міжнародному образу більшовиків. 1921 року, на третьому з’їзді Комуністичного Інтернаціоналу, представники закордонного осередку соціалістів-революціонерів — партії, ідеологічно найближчої до більшовиків (деякі з її членів протягом короткого часу працювали у коаліції з більшовиками), — зачитали листа від своїх ув’язнених російських товаришів. На з’їзді лист справив сенсаційне враження, головним чином через те, що там заявлялося, що умови у тюрмах революційної Росії гірші, ніж за царату. «Наших товаришів тримають напівголодними, — проголошував лист, — багато з них сидять місяцями без дозволу зустрітися з рідними, без листів, без прогулянок»[99].

Соціалісти-емігранти могли агітувати за в’язнів, і вони це робили — точно так само, як робили і до революції. Відразу після більшовицького перевороту кілька знаменитих революціонерів, зокрема Віра Фігнер, авторка спогадів про життя у царських тюрмах, та Катерина Пєшкова, дружина письменника Максима Горького, посприяли відновленню діяльності Політичного Червоного Хреста — організації, що допомагала в’язням і діяла до революції підпільно. Пєшкова добре знала Дзержинського, регулярно і тепло з ним листувалася. Завдяки її зв’язкам і престижу Політичний Червоний Хрест отримав право відвідувати місця позбавлення волі, розмовляти з політичними в’язнями, передавати посилки і навіть клопотатися про звільнення хворих в’язнів — такі привілеї організація мала упродовж більшої частини 1920-х років[100]. Письменникові Льву Разгону, ув’язненому 1937 року, ця діяльність здавалася такою фантастичною, що він слухав розповіді своєї другої дружини про Політичний Червоний Хрест — її батько був одним з ув’язнених соціалістів, — як «неймовірну казку»[101].

Погана реклама, яку західні соціалісти і Політичний Червоний Хрест робили більшовикам, дуже їх турбувала. Багато з них тривалий час жили у вигнанні, і тому думка старих закордонних товаришів мала неабияку вагу. Багато з них все ще вірили в те, що революція у будь-який момент може поширитися на Захід, і не хотіли, щоб погане висвітлення у пресі гальмувало просування комунізму. 1922 року стурбованість повідомленнями у західній пресі досягла такого ступеня, що більшовики вдаються до першої спроби (потім їх буде ще багато) замаскувати комуністичний терор за допомогою нападок на «капіталістичний терор». З цією метою вони створили «альтернативне» товариство в’язнів: Міжнародне товариство допомоги борцям революції — за російським акронімом МОПР, — яке претендувало на надання допомоги «100 тисячам в’язнів капіталізму»[102].

Незважаючи на те що берлінське відділення Політичного Червоного Хреста відразу ж засудило МОПР за намагання «заглушити стогони тих, хто вмирає у російських тюрмах, концентраційних таборах і місцях позбавлення волі», інші МОПРові повірили. 1924 року МОПР заявив, що до організації входить чотири мільйони членів, і навіть провів свою першу міжнародну конференцію, на яку прибули представники з усього світу[103]. Пропаганда зробила свою справу. Коли французького письменника Ромена Роллана попрохали прокоментувати опубліковану збірку листів соціалістів з російських в’язниць, він відповів: «Майже те саме відбувається у тюрмах у Польщі; те саме — у каліфорнійських в’язницях, де катують членів "Міжнародної спілки промислових робітників"; те саме — в англійських темницях Андаманських островів…»[104]

ЧК також намагалася поліпшити погане висвітлення у пресі, відправляючи морочливих соціалістів подалі від їхніх контактів. Одних за адміністративним приписом відправили у заслання до віддалених місць, так само, як це колись робив царський режим. Інших відправили до віддалених таборів поблизу північного міста Архангельська, зокрема до табору, влаштованого у колишньому монастирі в Холмогорах, за кілька сотень кілометрів на північ від Петрограда, біля Білого моря. І незважаючи на це, навіть ті, хто перебував у найвіддаленішому засланні, знаходили способи спілкування із зовнішнім світом. Маленька група «політичних», ув’язнених у невеликому таборі в Наримі у віддаленому районі Сибіру, змогла передати листа до емігрантської соціалістичної газети, в якому в’язні скаржилися, що вони «так ізольовані від решти світу, що сподіватися дійти до адресата можуть тільки листи про здоров’я родичів чи власне. Жодні інші повідомлення… не доходять». Автори листа писали, що серед них перебуває вісімнадцятирічна анархістка Ольга Романова, яку відправили в особливо віддалену частину району, «де її три місяці тримали на хлібі й окропі»[105].

Та й відстань не гарантувала спокою для в’язнів. Майже всюди в’язні-соціалісти, звиклі до привілейованого становища «політичних» у царських тюрмах, вимагали газет, книжок, прогулянок, необмеженого права на листування і найбільше — права обирати власного представника для ведення справ із владою. Коли місцеві агенти ЧК їх не розуміли — поза сумнівом, для них було все одно, що анархіст, що меншовик, що есер, — соціалісти протестували, іноді застосовуючи насильство. Згідно з одним із описів Холмогорського табору, виявилося, що в’язні «мають вести боротьбу за найелементарніші речі, такі як дотримання тюремниками щодо соціалістів і анархістів звичайних прав політичних в’язнів. У цій боротьбі їх піддавали усім мислимим покаранням — одиночне ув’язнення, побиття, голод, розстріли і таке інше. Достатньо буде сказати, що на кінець року більшість холмогорських в’язнів могли похвалитися на додачу до минулих заслуг ще 30–35 днями голодувань…»[106]

Врешті-решт цю групу в’язнів перевели з Холмогор до іншого табору — ще в одному колишньому монастирі у Петромінську. У клопотанні, яке вони пізніше подали владі, вони відзначали, що там їх зустріли «грубими криками і погрозами», зачиняли по шість осіб у маленьких келіях, нари кишіли паразитами, забороняли прогулянки, книжки і листи[107]. Начальник Петромінська товариш Бачуліс спробував зламати в’язнів, залишивши їх без світла і тепла, також охорона залякувала їх пострілами[108]. У відповідь