Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

автор пропонував, щоб не здатних до роботи відправляли в інші місця, таким чином підвищуючи ефективність табору — пізніше до цієї тактики керівництво ГУЛАГу вдаватиметься часто. Однак уже на цьому ранньому етапі табірна адміністрація турбується про хвороби і брак їжі переважно тому, що хворі й голодні в’язні не приносять користі. Їхня людська гідність, не кажучи вже про виживання, навряд чи хоч якось цікавила табірне начальство[88].

На практиці деякі табірні начальники не переймалися ні перевихованням, ні самоокупністю. Натомість вони мали за краще карати колишніх багатіїв, принижуючи їх, змушуючи відчути, якою була доля трудящих. У звіті слідчої комісії Білої армії з українського міста Полтави, складеному після тимчасового відбиття міста у червоних, відзначалося, що полоненим представникам буржуазії, арештованим під час більшовицької окупації, давалася робота з наміром «насміхатися над ними, їх принижувати. Наприклад, одного арештованого… змушували руками відчищати товстий шар бруду з долівки. Іншому наказали чистити туалет, і… дали для виконання цієї роботи скатертину»[89].

Правда, ці тонкощі в намірах, ймовірно, не мали великого значення для багатьох десятків тисяч в’язнів, для яких самий факт безпричинного арешту був достатньо принизливим. Ймовірно, такі тонкощі не змінювали й умов життя в’язнів, які і без того були жахливими. Один священик, кинутий у табір в Сибіру, згадував пізніше юшку з нутрощів і неосвітлювані та фактично неопалювані бараки[90]. Провідний політик царської епохи Олександр Ізгоєв був відправлений у табір на північ від Петрограда. Замість гарячої їжі і теплих приміщень, які їм обіцяли, в’язнів переганяли з місця на місце у пошуках пристановища. Виявилося, що пересильного табору не підготували. Врешті-решт їх помістили у колишній школі, в якій були лише «голі стіни і лави». Тим, хто мав гроші, вдалося купити їжі у місті[91].

Однак такий безлад у поводженні чекав не тільки в’язнів. У критичні моменти Громадянської війни невідкладні потреби Червоної армії і Радянської держави переважували все інше, від перевиховання до помсти і міркувань справедливості. У жовтні 1918 року командувач Північного фронту направив запит до Петроградського військового комісаріату на 800 робітників, терміново необхідних для будівництва шляхів і копання траншей. У результаті «багатьох громадян з колишніх купецьких класів було запрошено прибути до радянського штабу нібито з метою реєстрації для можливого відбування трудової повинності у невизначеному майбутньому. Коли ці громадяни прийшли на реєстрацію, їх взяли під арешт і послали до Семенівських бараків чекати відправки на фронт». Коли навіть це не дало достатньої кількості робітників, місцева Рада просто оточила частину головної торгової вулиці Петрограда, Невського проспекту, арештувала всіх, хто не мав партійного квитка або посвідчення, що підтверджувало працю у партійній установі, і відвела строєм до прилеглих бараків. Пізніше жінок відпустили, однак чоловіків відправили на північ: «Жодному з цих дивним чином мобілізованих людей не дозволили залагодити родинні справи, попрощатися з рідними чи отримати потрібні одяг і взуття»[92].

Звісно, така мобілізація була шоком для арештованих перехожих, але петроградським робітникам такий випадок міг видатися доволі буденною річчю. Вже навіть на цьому ранньому етапі радянської історії межа між «примусовою працею» і працею звичайною була розмитою. Троцький публічно заявляв про перетворення всієї країни на «трудову армію». Робітників завчасно примушували реєструватися у центральних трудових штабах, звідки їх у будь-який момент могли послати у будь-який район країни. Було видано спеціальні декрети, якими певним категоріям робітників, наприклад шахтарям, заборонялося залишати роботу. Та й у вільних робітників у цю епоху революційного хаосу умови праці були не набагато кращими, ніж у в’язнів. Дивлячись іззовні, не завжди було легко відрізнити звичайне підприємство від концентраційного табору[93].

Але і це було тільки передвістям того, що прийшло далі: щодо переважної частини наступного десятиліття визначення «табору», «в’язниці» і «примусової праці» плуталися одне з одним. Управління виправними установами постійно переходитиме від одного відомства до іншого. Відповідні установи нескінченно перейменовуватимуть і реорганізовуватимуть, коли різні бюрократи і комісари намагатимуться отримати контроль над системою[94].

Незважаючи на це, цілком зрозуміло, що на кінець громадянської війни певна модель уже склалася. У цей час у Радянському Союзі вже, поза сумнівом, склалося дві окремі пенітенціарні системи, які мали окремі правила, окремі традиції й окремі ідеології. Комісаріат юстиції, а пізніше Комісаріат внутрішніх справ керували «звичайною» системою в’язниць, вона мала справу переважно з тими, кого радянський режим називав «злодіями». Хоча на практиці ця система також була невпорядкованою, її в’язні утримувалися у традиційних тюрмах, а її керівництво, наприклад, в одному з внутрішніх документів проголошувало цілі, які були б абсолютно зрозумілими і в «буржуазних» країнах: перевиховувати злочинців через виправні роботи — «в’язні мають працювати з метою набуття навичок, які вони зможуть використати для ведення чесного життя» — і запобігання вчиненню в’язнями злочинів у майбутньому[95].

Водночас ЧК — яку пізніше буде перейменовано у ГПУ, ОГПУ, НКВД і зрештою у КГБ — контролювала ще одну систему в’язниць, що спочатку була відома як система «особливих» або «надзвичайних» таборів. Попри те що в ЧК також до певної міри вживали ту саму риторику «перевиховання» і «перековки», насправді ці табори не призначалися для того, щоб нагадувати звичайні виправні установи. Вони не належали до юрисдикції інших радянських відомств і були невидимими для громадськості. Вони мали особливі правила, тяжчі покарання за втечу, суворіший режим. В’язні у них не обов’язково були засудженими звичайними судами, їхні справи взагалі могли не розглядатися жодними судами. Створені у порядку надзвичайного заходу, вони ставали все більшими і все потужнішими, мірою того як визначення «ворога» розширювалося, а влада ЧК зростала. А коли дві пенітенціарні системи зрештою об’єдналися, об’єдналися вони за правилами останньої. ЧК поглинула своїх конкурентів.

Початково «особлива» тюремна система мала працювати з особливими в’язнями: священиками, колишніми царськими офіцерами, буржуазними спекулянтами, ворогами нового ладу. Але одна категорія «політичних» більше від інших цікавила владу. Йдеться про небільшовиків, членів інших революційних соціалістичних партій, зокрема анархістів, лівих і правих соціалістів-революціонерів, меншовиків та всіх інших, хто боровся за революцію, але не планував вступати до ленінської більшовицької групи і не брав участі у жовтневому перевороті 1917 року. Як колишні союзники у революційній боротьбі проти царського режиму, вони заслуговували на особливе ставлення. Центральний комітет Комуністичної партії буде постійно обговорювати їхню долю аж до кінця 1930-х років, коли майже всіх тих з них, хто залишиться живими, буде арештовано або розстріляно[96].

Почасти ця окрема категорія в’язнів турбувала Леніна тому, що, як і всі лідери замкнутих сект, найдужче він ненавидів відступників. В