Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Ясна річ, безпечніше. А що ж, чекати коли виростуть?

— А якщо це безпечніше, то йди, Мишо, сам. Не відволікай нікого від роботи. Бо це тільки ти в нас намистечками бавишся, а інші мусять працювати. Щоб прогодувати себе й дітей. Щоб наступної зими з голоду не спухнути. Іди, Мишо! І справу зробиш, і тут спокійніше буде.

— Даремно ти так, Бородо…

Борода знову взяв молоток і так подивився на Мишу, що той похолов.

— Ти, Мишо, або йди, або й не дійдеш.

Чомусь Миші здалося, що Борода не жартує.

Як не можна казати про дорослих

Вже й до хати Лисого дійшли, а Івась ніяк не міг оговтатися. Не сказати, щоб він так уже вірив в успіх, та все одно Марійчина непохитність не лишала надій. А тепер іще й Леля гукає. Може, вона знала, що Івась і Марічка десь разом? По Марічку посилати Глину — звичайна річ. А по нього, Івася? Наче Наталочки немає. Щоправда, тій довелося б півсела оббігати, поки знайшла б хлопця, а Глина зразу відчує, хто де. Мабуть, Леля знала, що вони разом. Отже, знала і про що розмовляли? Та ні, звідки!

Все одно на душі коти шкребли.

У хаті зібралися, як і завжди, Борода, Вухань і всі діти. Розмова вже почалася, тож її й не переривали, коли зайшли Івась і Марічка. Глина, щоправда, намагався втрутитися й привернути увагу до свого неабиякого внеску в загальну справу.

— Ну що, хіба не швидко я їх знайшов! — почав він, та Леля його різко урвала й наказала мовчати.

Обурений такою чорною невдячністю, пес ліг під дверима, відвернувшись і поклавши голову на лапи, й вирішив більше ні слова їм не казати. Тільки очима раз у раз косував на людей — чи не передумали, бува. Ні, схоже, про нього забули. Хоч не женуть, подумав Глина, й то маслак…

— …Щось таке робиться в селі, — казав Борода. — Він приходить і каже: «Ходім вовкулаченят перестріляємо». В нього взагалі якийсь чиряк у задниці. Сподобалося стріляти сучому синові.

— І Помидора його ходить, як той… — втрутився Вухань. — Моїй той… подарувала ні сіло ні впало.

Василько засміявся.

— Гарно вийшло, Вуханю! «Подарувала ні сіло ні впало».

І всі засміялися. Бо справді смішно, що Вухань заговорив віршами.

— А що подарувала? — поцікавилася Леля.

— Ну, те… на шию.

— Намисто? — вражено перепитала дівчинка.

— Еге.

Запала мовчанка.

— То їй щось треба, — впевнено мовив Борода. — Просто так вона й шкаралупи яєчної нікому не подарує.

— І що ж їй від Дзвінки може знадобитися? — Лисий переводив погляд з одного на другого, шукаючи відповіді.

— Шкаралупа, — відповів Борода, але вже не так упевнено.

Усі чекали, що він пояснить, тож Борода, помовчавши, ще менш упевнено сказав:

— Я й сам не доберу. Це моя Каченя казала… Помидора ходить по селу й усіх намовляє, щоб не слухалися тебе і їли яйця. Їсти, мовляв, і так нічого навесні, а тут іще яєць не їж… А нащо воно їй, це…

— Так може, вона той?.. — Вухань знову висловив загальну думку.

— Нічого вона не той, — сказала Марічка. — Просто дурна.

— Марічко, хіба можна так казати про дорослих? — гримнула на неї Леля.

— А як на неї казати? — Марійчині очі були чисті й прозорі.

Леля хотіла обуритись, але всі засміялися, то й вона усміхнулася. Що вдієш із тією Марічкою!

— Хоч як кажи, а я все одно не розумію, чого вона домагається, — Лисий повернув усіх до серйозної розмови.

Та розмови все одно не виходило. Якось так безглуздо поводилася Помидора, що зрозуміти її ніхто не міг. Одна за одною виникали ідеї, припущення, часом навіть зовсім дикі. Наприклад, що тепер вона замість Люби, що пов’язана якось із червою. Цього, звісно, не могло бути, інакше чого б це її Миша так багато вовкулаків перестріляв?

— Жити хотів, от і стріляв, за свою задницю переживав, — буркнув Борода.

— Та якби він був той… хіба ж вони б його той…

— Вони б не розбирали, хто той, а хто не той. Люба ж із Пластуном пішли з села — теж не хотіли з вовкулаками зустрічатися. — Леля цього разу говорила мало, рідко вставляла слово. Тому до неї особливо пильно дослухалися. — Я думаю, вона хоче, щоб її Миша став Інженером, щоб зайняв місце Лесика.

— Яке місце? — спитав Лисий.

— Твоє місце.

— У мене немає ніякого місця. Я не Інженер.

— Ти ще бовкни, що ти не Лисий, — втрутився Борода. — Верзе, як кінь везе!..

— Хай навіть так. До чого тут яйця?

— А ні до чого. Була б розумна, щось краще придумала б. Леля діло каже. Це Помидора так людей проти тебе нацьковує. От же ж стерво! І додумалася ж! Лисий поганий, бо не дозволяє яєчню їсти! Тьху! От дурепа!

— Ой, Бородо! — злякано вигукнула Марічка, широко розкривши свої невинні очі. — Хіба можна так казати про дорослих?

Бенкет

Вона знову зрозуміла, що Друг не прийшов, іще тільки наблизившись до заростей ліщини. Там, за чагарем, стояв веселий пташиний лемент. Марічка підкралася ближче. Листя ще було маленьке, ясно-зелене, крізь зарості було добре видно зграю горобців, що відчайдушно щось видзьобували з-поміж молоденької травички. На дівчинку вони не звернули уваги. Та й чого боятися горобцям. Навіть якби вона була за два кроки від них, і тоді б не змогла заподіяти їм шкоди. Вони завжди встигнуть розлетітися.

І все ж поведінка пташок здалася малій дивною. Вона завмерла за ліщиною і стала прислухатися.

Мова у горобців не така й складна. Вони взагалі не надто розумні — не круки й не лелеки. Та коли разом цвіркотить ціла зграя, щось розібрати дуже непросто.

Тож минуло чимало довгих хвилин, доки Марічка почала розуміти, що горобці злетілися на величезну кількість надзвичайно смачних черв’яків, які самі повилазили з пухкої землі. Їх було дуже багато, але горобцям усе одно доводилося поспішати, бо черв’яки почали ховатися. Дякувати хоч, не могли сховатися зразу. Тому зграя встигла добряче побенкетувати. А тепер коли ще така радість знову настане! От уже й не лишилося нічого поживного на тому місці, а горобці таки не розліталися, чекали: може, дурна черва знову виткнеться.

Втім, і це тривало недовго. Зграя поволі розсмокталася, перебравшись на ліщину. Горобці перестрибували з гілки на гілку, зовсім не боялися Марічки, й вона незабаром почула все, що хотіла знати. Цих дурних розбишак навіть не треба було розпитувати.

Вона нарешті наважилася ближче