Читати книгу - "Остання любов президента"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Цікаво, він бив жінок? — думаю я про Шаляпіна. — Напевно бив! Під гарячу руку. Звичайно, бив найулюбленіших, найближчих. У гніві й пристрасті. Це було б гарно — побачити живцем розлюченого Шаляпіна, який заносить сильну руку над переляканою тендітною жінкою, готовою впасти перед ним на коліна та просити пробачення навіть за те, чого не робила».
— Вам лист, — уривається до моєї розслабленої уяви голос помічника.
Лист? Я дивлюся на довгий конверт з написом «Панові президенту».
— Хто приніс?
— Начальник охорони передав. Сказав, що знайшов на підлозі.
— Принеси ще віскі!
Він іде, а я розкриваю конверт, і очі мої округлюються. Я, мабуть, уже років десять не бачив, щоб хтось писав від руки. Слово вже давно стало друкованим. Літери, гранясті, як старі склянки, шикуються в будь-які речення, аж до пропозицій руки та серця. Для емоційних листів є особливий «нервовий» шрифт, для гнівних — спеціальний, «надутий» та пихатий.
«Шановний президенте!
Я сподіваюся, що ви видужуєте і скоро погодитеся побачитись зі мною. Для мене це дуже важливо. Хоча зараз я задовольняюся й цими п’ятьма метрами, які розділяють нас ночами.
Бажаю вам внутрішньої рівноваги і доброзичливості до навколишнього світу.
Щиро ваша
Майя Войцехівська».
Лист промчав по мені, як трактор. Я лежав у джакузі, обеззброєний нахабністю цієї пані. Її почерк відсилав мене в перший клас середньої школи, де в зошиті в косу лінійку я вчився правильно «нахиляти» букви, щоб виробити почерк та й узагалі просто навчитися писати.
— Ваше віскі! — проспівав над головою помічник.
Я узяв іншу склянку. Поставив її на край ванни і, спіймавши у воді два кубики льоду, кинув їх у віскі.
— Дізнайся, де і ким було знайдено листа. Дізнайся й доповіси!
Я пив віскі, дивився на цю руду рідину та порівнював її колір з кольором моїх веснянок. Коли допив, подивився на свою п’ятку — там також були веснянки.
32
Київ. Жовтень 1983 року.
За чверть восьма. Вечір. За «шістнадцятими» будинками готується бійка. Не звичайна, а майже ритуальна — «стінка на стінку». З нашого боку — майже п’ятдесят чоловік. Наш бік — це хлопці з «шістнадцятих» та «вісімнадцятих» будинків. Плюс ще десять хлопців, які живуть поблизу школи № 27. Більшості бійців — шістнадцять-сімнадцять років. Мені — 22. Я — штабний. Ми з Женькою обдумуємо стратегію і тактику.
— Дай троячку, я збігаю по портвейн. — До нас підбігає Вітя Лисий. — Гастроном зачинять!
Я неохоче виймаю троячку. Вітя Лисий біжить. Шумить вітер. Наш чи-то-парк-чи-то-сад розгойдується кронами і теж шумить. Десь далеко гримить грім.
— Знаєш, — шепочу я Женьці, — залишайся за мене. А я збігаю за підстраховкою. Скажи нашим, щоб ланцюги витягали лише в крайньому випадку. Лише коли побачать, що «круги» б’ються нечесно!
Немов розвідник, тихенько проходжу повз юрбу «кругів» — наших суперників з вулиці Щербакова. Сповільнюю крок, прислуховуюся.
— Прутами по ногах! — долинає до моїх вух. — Потім замісимо ногами...
Я повертаюся до Женьки.
— Слухай, справа серйозна. У них залізні прути. Скажи хлопцям, щоб відразу били ланцюгами. По ногах.
За п’ятнадцять хвилин я, захекавшись від бігу темрявою, влітаю до райвідділу міліції.
— О! А ти чому тут? — гукає до мене з віконця чергового лейтенант Марат Гусейнов.
Я пропихаю голову у віконце.
— Зараз буде місиво, «стінка на стінку». Між «шістнадцятими» і садом. У «кругів» — залізні прути.
— А у твоїх?
— Ланцюги.
— Прути важчі, — задумливо киває лейтенант. — То що, пропонуєш налякати?
— Не відразу. Треба хвилин десять побитися, щоб побачити, на чиєму боці сила, а потім — налякати.
Лейтенант Гусейнов підводить голову та дивиться на настінний годинник у кімнаті чергового.
— За півгодини — футбол. «Динамо» (Київ) — «Динамо» (Тбілісі). Добре було б устигнути.
— То я побіг! — кажу я. — За п’ятнадцять хвилин!
— Добре, — спокійно киває лейтенант, і його рука простягається до товстої білої клавіші на громіздкій міні-АТС.
Бійка починається майже раптово. З боку «кругів» у юрбу наших хлопців летить шматок цеглини. Хтось кричить від болю, і відразу ж уся рать, подістававши ланцюги й розкручуючи їх, мчить на супротивника. З балкону третього поверху найближчого будинку вдивляється у бійку чолов’яга в білій майці. Вдивляється, перегинаючись через перила, і кричить: «Викличте міліцію, в мене немає телефону!»
Зі сторони гуртожитку овочевої фабрики випливає на юрбу, що б’ється, світло автомобільних фар. Чути міліцейську сирену.
Я намагаюся зрозуміти, хто перемагає, і не можу. Доводиться повсякчас ухилятися від ударів. Вже двічі прут пролітав над моєю головою. «А казали, що по ногах», — обурююсь я подвійній брехні супротивника.
— Менти! — кричить хтось.
І бійка починає розпадатись, розсипатись, розчинятись у темряві.
Ментовський «газон» їде повільно. Зрозуміло, що вони нікого не будуть ловити. Якщо піймають — треба складати протокол, саджати до клітки. А футбол?
З-за стовбура старої вишні я спостерігаю за спорожнілим полем битви. Два міліціонери у світлі фар піднімають із землі прути й ланцюги. І раптом обоє повертають голови у бік куща горішини. Звідти лунає стогін.
«Хто ж це? — нервово думаю я. — Борони Боже, хтось із наших!»
Менти витягують хлопця з-під куща й підводять до машини. У світлі фар оглядають і обмацують йому голову.
Це ж Білий! Вчительчин син!
Я виходжу з-за дерева. Прямую до машини.
— Це Вася Білий, — кажу ментам. — Давайте я заведу його додому!
— А ти хто такий? — запитує спантеличений прапорщик з побитим віспою обличчям. — Ти теж із цієї банди?
Я вдивляюсь в обличчя другого мента — теж незнайоме.
— Давай обох у машину! — наказує прапорщик.
«Газон» розвертається, і ми з Васею мовчки дивимося, як залишаються позаду ребра хрущовських п’ятиповерхівок, дерева саду-парку, гуртожиток овочевої фабрики.
Я напружений. Мені здається, що це якісь інші менти. Може, цих викликав хтось із «кругів»? А мої просто забули?
Але «газон» під’їжджає до знайомого, багато разів підметеного мною райвідділу.
Там уже зустрічає нас Гусейнов. Васі на розбиту голову виливають баночку зеленки, і потім ми разом з ментами дивимося футбол.
Після першого тайму рахунок 2:1 на нашу користь.
33
Київ. Вересень 2003 року.
— До вас Сергій Дмитрович, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.