Читати книгу - "Історик"

Після вечері в оббитій каменем їдальні всі дорослі відкинулися назад і зітхнули.

— Джуліє, — сказав мій батько, — з кожним роком ти стаєш дедалі кращою куховаркою. Ти стала однією з найкращих куховарок Італії!

— Не кажи дурниць, Паоло, — у неї була англійська з акцентом Оксфорда й Кембриджа. — Ти завжди такий.

— Може, це через «Чіанті», дай-но мені поглянути на цю пляшку.

— Давай я тобі ще наллю, — втрутився Массімо. — А що вивчає твоя прекрасна дочка?

— У школі ми вчимо всі предмети, — сказала я просто.

— Гадаю, що їй подобається історія, — додав батько. — Також любить розглядати визначні пам’ятки.

— Історія? — Массімо наповнив склянку Джулії, а потім свою вином гранатового кольору або кольору темної крові. — Як ти і я, Паоло. Ми назвали так твого батька, — пояснив він мені, — тому що я терпіти не можу ці ваші нудні англійські імена. Пробач, я просто не можу, Паоло, друже мій, ти знаєш, я ледве не впав як мертвий, коли мені сказали, що ти покинув роботу в академії, щоб perley-vous по усьому світу. Я сказав собі: значить, йому більше подобається говорити, ніж читати. Чудовий учений, загублений для світу — ось хто твій батько.

Він налив мені півсклянки вина, не спитавши батька, а потім додав туди води. Тоді він мені сподобався.

— А тепер ти говориш нісенітницю, — спокійним тоном сказав батько. — Мені подобається подорожувати.

— А, — Массімо похитав головою. — А твій куратор, професор, колись говорив, що ти будеш кращим, ніж усі вони. Ні, я нічого не хочу сказати, у тебе чудова, успішна організація, я знаю це.

— Нам потрібні мир і дипломатичні відносини, а не купа досліджень на теми, які більше нікому не цікаві, — відповів батько, посміхаючись.

Джулія запалила світильник на серванті й вимкнула верхнє світло. Поставивши світильник на стіл, вона почала розрізати торт, на який я весь цей час намагалася не дивитись. Під ножем він виблискував, як обсидіан.

— В історії не може бути непотрібних тем, — сказав Массімо, підморгнувши мені. — До того ж навіть великий Россі завжди казав, що ти його найкращий студент. Усім нам насилу вдавалося задовольнити того хлопця.

— Россі!

Це ім’я злетіло з моїх губ ще до того, як я встигла усвідомити. Батько важко подивився на мене з-за таці з тортом.

— Так ти знаєш легенди про академічні успіхи свого батька, юна леді? — Массімо поклав у рот великий шматок шоколадного торта.

Батько ще раз поглянув на мене.

— Я розповідав їй кілька історій з того часу, — сказав він.

Я почула в його голосі застереження бути обережною. Але за хвилину я подумала, що, можливо, цей натяк був зроблений Массімо, а не мені, тому що від його наступних слів я вся похолола, але батько, швидко втрутившись, змінив тему розмови на політику.

— Бідний Россі, — сказав Массімо. — Чудова людина, таких не зустрінеш. Подумати тільки: так дивно, як може хтось просто так розчинитися в повітрі, зникнути.

* * *

Наступного ранку ми сиділи на залитій сонцем базарній площі в центрі міста — піджаки застебнуті на всі ґудзики, у руках брошури — та спостерігали за двома хлопчиками, які, мабуть, як і я, були школярами. Вони, галасуючи, грали футбольним м’ячем перед церквою, а я терпляче чекала, як чекала весь ранок, поки ми ходили по маленьких каплицях «з елементами Брунелескі», якщо вірити словам втомленого нудного гіда, потім ми ходили в Палаццо Публіко, подивилися на велику камеру, що століттями правила за міське зерносховище. Батько зітхнув і подав мені «Оранжинас» — напій у красивій скляній пляшечці, а другу відкрив сам.

— Ти хочеш запитати в мене щось? — сказав він трохи сумно.

— Ні, я просто хочу довідатися про професора Россі. — Я вставила соломинку в горлечко пляшки.

— Я так і думав. З боку Массімо це було не тактовно.

Я боялася відповіді, але цікавість перемогла, і я зважилась запитати:

— Професор Россі помер? Массімо це мав на увазі, коли сказав, що він зник?

Батько подивився через залиту сонцем площу в бік кав’ярні й м’ясного магазину.

— Так… Ні. Розумієш, усе це дуже заплутано. Ти насправді хочеш про це почути?

Я кивнула. Батько швидко озирнувся навколо. Ми сіли на кам’яній лаві, з якої відкривався вид на гарну старовинну площу. Ми були самі, якщо не брати до уваги хлопчаків, які ганяли м’яча.

— Гаразд, — нарешті видихнув батько.

Розділ 6

— Розумієш, того вечора, коли професор Россі дав мені конверт із документами, перш ніж піти, я посміхнувся йому у дверях кабінету, але коли відвернувся, то відчув, що мені треба затриматися або повернутися й поговорити з ним ще трохи. Я знав, що це почуття виникло внаслідок нашої дивної розмови, найдивнішої в моєму житті, тому відразу ж поборов це почуття. Підійшли ще два студенти з нашого відділення. Вони жваво розмовляли, привіталися з Россі, перед тим як він зачинив двері, а потім пішли за мною сходами. Їхня жвава бесіда дала мені зрозуміти, що життя навколо нас все ж таки триває, але мені було ніяково. Моя книга із зображенням дракона лежала в портфелі, крім того Россі додав до неї ще й запечатаний конверт із документами. Я розмірковував над тим, чи варто мені переглянути їх сьогодні вночі, коли я буду сам за столом у своїй квартирі. Я дуже втомився й знав, що не витримаю ознайомлення з тим, що знаходиться у конверті.

Я подумав, що денне світло й ранок додадуть мені впевненості і здорового глузду. Можливо, я навіть не повірю в історію Россі, коли прокинуся, але на той час я був упевнений, що мене переслідуватиме думка про те, вірю я його розповіді чи ні. Але як, — запитував я себе вже на вулиці, проходячи під вікнами кабінету Россі й мимоволі позираючи туди, де світила його лампа, — як я можу не вірити своєму кураторові хоч із будь-якої теми, що стосувалася його наукового дослідження? Хіба це не ставить під сумнів усю роботу, яку ми виконували разом? Я подумав про перші розділи моєї дисертації, про ретельно відредагований друкований текст, що лежав на моєму столі, і здригнувся. Якщо я не вірю історії Россі, чи можемо ми продовжувати роботу? Чи, може, я буду змушений визнати, що він божевільний?

Я думав про Россі, коли проходив повз вікна його кабінету, певне, саме тому я звернув увагу на те, що його лампа усе