Читати книгу - "Зворотний бік світів"

— А це вже моя слабкість, хлопаки. Довго терпів, та не витримав. Називайте, як хочете, але… Ну, не подобаються мені хати з маленьким вікнами і без скляних шиб. Тож інколи ми міняємо хутра цінного звіра на скло. І не тільки на скло, але в межах розумного.

— А де міняєте, і хто міняє, і за скільки? — нахмурився Дуж. Скло таки дуже контрастувало з побутом та укладом життя неврів.

— А це не твого куцого розуму справа, Дуже! Ти в моїй хаті гість, але й гостю тре’ честь мати і не пхати свого шмаркатого носа, куди не просять.

Мирослад невдоволено дивився на Дужа, той його знову роздратував. Очевидно, щоб заспокоїтися, чоловік підійшов до печі. Плеснув рукою по ній:

— Піч — моя гордість. Красуня. Вона обігріває всю хату. І коли починається в Невридії сезон дощів, то від вологості та сирості тільки вона й рятує.

По обидва боки від печі виднілися нещільно причинені двері. Мирослад махнув рукою в бік одних:

— Там — моя кімната. Нічого особливого. Стіл, лежанка. А за дверима, що лівіше, — комора. Отака нехитра господарка у звичайного невра. Ну, що стали? У ногах правди нема. Сідайте, хлопаки, де бачите.

Під вікном стояла лава і стіл. Біля печі — тапчан, укритий старим вилинялим кожухом зі шкіри якогось звіра. Дуж плюхнувся на тапчан, Остап примостився на лаві. Мирослад витяг з-під столу табуретку та всівся на неї:

— Милоград — одне із найбільших Оселищ світу неврів. Крім нього існує ще шість, схожих за укладом. В Оселищі всі хати однаково скромно обставлені. Ну, ви ж це самі бачите. Більшість часу неври проводять на вулиці в трудах щоденних та праведних. Хата — то сховок для ночівлі, місце, де зберігається сякий-такий нехитрий харч, начиння, одяг. Звісно, найважливішою річчю в хаті є піч. Та ви то вже зрозуміли. Печі виліплюють з глини, димаря вони не мають, тому піч завжди знаходиться праворуч від вхідних дверей. Моя піч особлива. І тому вона не справа від вхідних дверей. А в чому особлива, ану відгадайте?

— Вона має комин, — вихопилося в Остапа.

Мирослад задоволено закивав:

— Таки-так, Остапку. Ну мусить старійшина мати хоч якісь привілеї. До речі, тим моя хата і виділяється з-поміж решти. Третину моєї кімнати займає лежанка для спання. Вона, звичайно, улаштована при тій стіні, де піч. І тепло, і затишно.

— Ми будемо жити з вами в цій хаті і спати на одному лежаку? — запитав стурбований Дуж.

Він уже оговтався від пригод на болоті та від того знання, яке відкрилося йому. І про походження Остапа, і про вміння того вільно ходити болотом, боротися з п’явками та розмовляти з вовками. І тепер дивився на Остапа насторожено.

— Хм, що означає — ми? Ти, Дуже, поки житимеш точно тут. Усе необхідне для життя віднайдеш, якщо захочеш. Розпорядок дня такий: уранці до сходу сонця встаєш, далі — умивання у Стоході. Не тільки писок та вуха мочиш у воді, а вмивання серйозне — усе тіло добряче миєш. Бо перед молитвою-подякою Творцеві чистими мають бути як помисли, так і тіло. Потім — щоденна ранкова молитва біля святилища Роду. Ми його минали, хлопаки, коли до мене йшли. Воно якраз у центрі Милограда. Тоді сніданок. А відтак… Заняття. Остап займатиметься в школі, разом з учнями-неврами. У тебе, Дуже, осібне навчання. Вчитиму тебе тільки я. Хоча… Ти будь-якої миті можеш передумати та стати одним з учнів школи переходу. Тебе ніхто поки не квапить. Думай.

— Е-е-е, той… Що означає — встаєш? А ви, Учителю, хіба тут не ночуватимете? — несміливо перепитав Дуж, правою рукою обережно мацаючи те, на чому сидів.

Дуж скривився ще більше. І подушка, і матрац, і, напевне, перина в господі Мирослада були із сіна. Схоже, доведеться спати, як худобині.

— Я? Ги! А що, маленький хлопчик Дужик боїться темряви? — зіронізував Мирослад, спостерігаючи за його реакцією.

— Ні, темряви я точно не боюся, — сердито бовкнув Дуж. — Уже спитати нічого не можна? От ви, Учителю, усе іронізуєте і не цікавитеся нашим здоров’ям. Хоча… Це дуже важливо. Хіба ні? От мені, наприклад, болять нестерпно ноги. Я так багато ніколи босяка не ходив.

І Дуж виставив перед собою напоказ розпухлі в подряпинах та синцях ноги.

— Та тю, які ми ніжні, — без співчуття кинув Мирослад. — Це я маю перейматися твоїми ногами? Болить, то скажи. Ачей, язика тобі п’явки не відкусили. Хоча, шкода, що твій язик-тіпаха при тобі. Менше б дурні молов, якби його позбувся. Онде, під тапчаном, на якому сидиш, стоїть глиняний горнець. У ньому зварена мазюка для таких потреб. Обмаж добре нею болючі місця, і за кілька годин усе загоїться.

Дуж нахилився, намацав глиняну посудину, дістав її, зняв накривку і гидливо поморщився. Те, що було всередині, мерзенно смерділо. Мирослада потішила така реакція хлопця:

— Ой, королевичу без королівства, чо скривився, мов середа на п’ятницю? Ти це їсти не будеш, воно не їстівне. Ним треба мазати ноги, а не нюхати. Бо не всі ліки гарно пахнуть. То що тобі важливіше — здорові ноги чи запах?

Набурмосений Дуж запхав руку в горнець та заходився натирати смердючою мазюкою ноги.

— Остапку, онучку, — тихо й лагідно заговорив Мирослад, — тобі мазюка не потрібна? Ноги не болять?

Остап стенув плечима. Його ноги не боліли. Але втому він відчував. От від чого, від чого, а від гарного перепочинку, навіть сну, не відмовився б. Натомість сказав:

— Ні. Усе гаразд. Ноги не болять. Я звик багато ходити босоніж.

Мирослад задоволено кивнув, спостерігаючи уважно за діями Дужа:

— Ну шо, натер? На ніч повториш. І на ранок будеш мов новий. Учися ходити босяка, небораче. Тут немає взуття і ніде купити чи на щось обміняти. Для неврів дуже важливо ходити босоніж. Вони вважають, що батько Род створив першу людину зі складки на своїй ступні. Тому тут не заведено на місце істини та сили чіпляти пута. Зрозумів?

Дуж сумно кивнув. Ту ж саму байку він чув від Посолоня. Мирослад продовжував:

— Отже, Дуже, моя хатина повністю у твоєму розпорядженні. Ти запитував — відповідаю. Я тут майже не живу. Лишень інколи, при наглій потребі, ночую. Бо перебуваю здебільшого в школі, разом зі своїми учнями, яких готую до великого переходу. Харчуватимешся в сусідки. З нею домовлено. Я ж щоденно буду навідувати тебе. Даватиму тобі завдання, учитиму, при потребі сваритиму. Та