Читати книгу - "Процес"

сигару. Докуривши, підвівся й вийшов до передпокою, неначе міг тим прискорити прихід панни Бюрстнер. К. не дуже кортіло її бачити, він навіть до ладу й не пригадував, яка вона з лиця, – просто прагнув поговорити з нею, і його дратувало, що своїм пізнім поверненням панна Бюрстнер ще й кінець цього дня затьмарює неспокоєм і неладом. Вона завинила ще й тим, що він сьогодні не вечеряв і не пішов, хоч і мав такий намір, до Ельзи. Але і те, і те можна ще надолужити, якби К. пішов тепер до корчми, де працювала Ельза. Зрештою, до Ельзи можна піти й пізніше, після розмови з панною Бюрстнер.

Була вже половина дванадцятої, як на сходах почулися чиїсь кроки. К., що, замислившись, походжав, не стишуючи ходи, по передпокою, мов у власній кімнаті, заховався за свої двері. Прийшла панна Бюрстнер. Замикаючи двері, дівчина мерзлякувато накинула шовковий шарф на вузенькі плечики. Вона от-от зайде до своєї кімнати, і К., звичайно, не має права вдиратись туди опівночі; йому слід заговорити до неї тепер, але, як на лихо, він забув запалити в своїй кімнаті електричне світло, тож, як вийде зненацька з темної кімнати, його поява скидатиметься на напад, і панна Бюрстнер, напевне, дуже перелякається. Становище було безпорадне, і К., не можучи гаяти часу, прошепотів у прочинені двері:

– Панно Бюрстнер! – здавалося, він не гукав, а благав її.

– Хто тут? – запитала панна Бюрстнер і, широко розплющивши очі, стала роздивлятися навколо.

– Це я, – ступив наперед К.

– Ах, пан К.! – засміялася панна Бюрстнер. – Добрий вечір! – і вона простягла йому руку.

– Я хотів би сказати вам кілька слів, ви мені дозволите?

– Тепер? – здивувалася панна Бюрстнер. – Невже це треба робити саме тепер? Здається, пора непідходяща, га?

– Я чекав вас із дев’ятої години.

– Бачите, я була в театрі і не знала про вас.

– Те, що спонукало мене звернутися до вас, сталося тільки сьогодні вранці.

– Що ж, я в принципі не заперечую, от тільки втомилася так, що аж падаю. Зайдіть на кілька хвилин до моєї кімнати. Тут нам аж ніяк не можна залишатись, ми всіх побудимо, а для мене це буде ще прикріша річ, ніж для навколишніх. Зачекайте, поки я запалю світло в своїй кімнаті, а потім вимкніть тут.

К. вимкнув, але чекав, поки панна Бюрстнер з кімнати знову запросила його зайти.

– Сідайте, – проказала дівчина, показуючи на отоманку, а сама, випроставшись, стала коло ліжка, незважаючи на щойно згадану втому; вона навіть не скинула неширокого, проте прикрашеного надміром квітів капелюшка. – Тож чого ви хочете? Мені справді дуже цікаво. – Дівчина трохи схрестила ноги.

– Ви, певне, скажете, – почав К., – що справа не така вже й важлива, щоб говорити про неї цієї пізньої пори, але…

– Самі вступи та передмови, – нетерпеливилась панна Бюрстнер.

– Ваші слова полегшують моє завдання, – зітхнув К. – Певною мірою через мене сьогодні вранці у вашій кімнаті стався розгардіяш, його спричинили чужі люди всупереч моїй волі, але, як я вже казав, провина тут моя; за це я й хочу вибачитись перед вами.

– У моїй кімнаті? – перепитала панна Бюрстнер і замість обдивитися кімнату стала пильно приглядатись до К.

– Атож, – кивнув К., і вони вперше подивились одне одному у вічі, – а що саме тут відбувалось – про те й згадувати не варто.

– Таж це якраз найцікавіше, – заперечила панна Бюрстнер.

– Ні, – боронився К.

– Що ж, – наче змирилася панна Бюрстнер, – якщо ви наполягаєте, що тут нема нічого цікавого, то я й не заперечую, я не прагну докопатись до таємниць. А ваше вибачення я охоче приймаю, тим паче, що в кімнаті тепер і згадки нема про нелад. – І дівчина, впершись руками в боки, так що долоні аж вгрузли в тіло, пройшлась по кімнаті. Біля килимка з фотографіями вона зупинилась. – Дивіться! – гукнула вона. – Мої фотографії справді висять не так. Оце вже прикро. Отже, хтось-таки, не маючи на те права, побував у моїй кімнаті!

К. кивнув головою і мовчки прокляв Камінера, що ніколи не спромагався приборкати свою огидну, недолугу проворність.

– Дивно, – мовила панна Бюрстнер, – я змушена забороняти вам те, чого ви й самі не повинні були робити: заходити до моєї кімнати, коли мене нема вдома.

– Панно, я зараз поясню вам, – сказав К. і теж підійшов до фотографій, – це не я брав без дозволу ваші фотографії, та оскільки ви мені не вірите, я ще мушу признатися, що слідча комісія привела трьох банківських службовців, і один з них, котрого я при першій нагоді викину з банку, справді чіпав ваші фото. Так, тут була слідча комісія, – додав К., коли панна очима запитала його, що за комісія.

– Та комісія приходила до вас? – нарешті озвалася вона.

– Так, – підтвердив К.

– Не може бути! – засміялася панна.

– Отож ви вірите, – запитав К., – що я невинний?

– Ну, невинний… – збентежилась панна Бюрстнер. – Я б не хотіла так похапцем висловлювати думку, що може мати дуже важливі наслідки, до того ж я вас не знаю, це, певне, мав бути якийсь тяжкий злочин, якщо до вас прислано відразу слідчу комісію. Але, одначе, ви ще на волі, – принаймні з вашого спокою я висновую, що ви не втекли з в’язниці, – тож такий злочин ви аж ніяк не могли скоїти.

– Авжеж, – притакнув К. – але саме слідча комісія має визначити, що я невинний або винний не такою мірою, як вона гадала перед тим.

– Атож, звичайно, – якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер.

– Бачите, – пояснював їй К., – ви не дуже обізнані з судовими процедурами.

– Справді, я таки необізнана, – визнала панна Бюрстнер, – і не раз шкодувала про це, бо мені хочеться знати все, а судові процедури цікавлять мене надзвичайно. Правосуддя має якусь дивовижну вабливу силу, хіба не так? Але я безперечно поповню свої знання в цій галузі, бо наступного місяця йду працювати секретаркою до адвокатської контори.

– Чудово, – зрадів К., – ви тоді зможете трохи допомогти мені в моєму процесі!

– Авжеж, – погодилась панна Бюрстнер, – чом би й ні? Я з радістю застосую свої знання.

– А моя пропозиція теж поважна, – не вгавав К., – чи принаймні наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дріб’язкова, аби наймати адвоката, але порадник мені придасться.

– Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, – нагадала панна Бюрстнер.

– Ось тут і заковика, – зітхнув К., – бо я й сам нічого не знаю.

– Тоді ви просто пожартували зі мною, – страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. – І навіщо було вибирати для цього таку пізню