Читати книгу - "Числа Харона"

Професор Курилович зосереджено вдивлявся у вікно, немов бажав назавжди закарбувати в пам’яті вигляд чудової кам’яниці Рогатина. Така поведінка не була чимось незвичайним. Славетний лінгвіст завжди дивився у вікно, перш ніж зробити якісь важливі висновки. Здавалося, що добре знайома картина допомагала йому правильно сформулювати думки.

— Не трудіться, — проказав мовознавець, угледівши безпомічні карлючки в Зарембиному записнику. — Усе це переписав від руки мій асистент, доктор Слушкевич. Довелося йому трохи поморочитися, до того ж, він не зрозумів діакритик голосних і приголосних, оскільки є передусім санскритологом, а не гебраїстом. Сподіваюся, його зусилля оцінять! А ось і письмова експертиза! Та не читайте її зараз! У ній те саме, що й там, — майже вигукнув він, кинувши в бік дошки. — Дивіться туди, я двічі не пояснюватиму.

Заремба полегшено зітхнув. Він страшенно зрадів, що йому не доведеться нічого переписувати, тому не образився навіть на сердитий тон вченого. Заширокий піджак, закороткі брюки іншого кольору, лиса, невелика голова, пенсне на глибоко посаджених очах і довгий, як у Піноккіо, ніс Куриловича — усе це викликало в Заремби добродушну усмішку. Він глянув на дошку, де видніло:

דםדרבןעיאויבאפםמותלבןשחרלאכויהולאחלי

דם        кров

דרבן      вістря

עי         руїна

אויב       ворог

אפס       кінець

מות       смерть

לבן        для сина

שחר      досвітньої зірниці

לאכויה    не [є] плямою

ולאחלי    і не [є] злом

— Це гебрайська мова, — професор кружляв навколо дошки в затісному кабінеті, піднімаючи ноги високо, мов лелека, — яка належить до групи семітських мов. Цією ж мовою багато століть тому написаний Старий Заповіт. Точнішого часу не вказую, бо різні книги Біблії виникали в різні епохи, наприклад, так звані історичні книги... Ну, гаразд, — він швидко глянув на Зарембу. — Не будемо тут бавитися у викладача, перейдемо до теми! Отже, гебрайська мова як жива донедавна використовувалася виключно в юдаїстичній літургії й лунала в синагогах, проте років із тридцять тому спостерігається її відродження в сіоністичному русі. Вона повинна стати мовою майбутньої жидівської держави! Але я знову втомлюю вас розмовами, які не мають нічого спільного з експертизою... Отож, ваш текст записаний у біблійному стилі, проте в такому вигляді в Старому Заповіті він не зустрічається. Окремі фрази, слова — так, але в цілому це не цитати з Біблії. Я перевірив це завдяки конкордансу Біблії. А ви знаєте, що це таке?

— Ні, — буркнув Заремба, який уже добряче нетерпеливився. — Але я й не мушу цього знати. Мені достатню факту, що цей текст не походить з Біблії. Зрештою, це мало чим допоможе слідству...

— Допомогло би більше, якби ви розповіли мені докладніше про розслідування, яке провадять панове поліція: У свою чергу, — професор закурив сигарету, не пригощаючи Заремби, — ви помітили, що зараз я несвідомо вжив дивну апозиційну колокацію «панове поліція»?

— Ну, що ж... — Заремба пригадав категоричну заборону розповідати про деталі слідства. — Ми лише просимо перекласти, а вже використаємо це самі...

— Слід додати, що цей напис може походити з іншого джерела. Кажучи «гебрайська мова», ми маємо на увазі передусім Старий Заповіт. Та не можна забувати, що цією мовою в давнину існувала багата рабинічна література, наприклад, мідраші. Чи ваші слова є цитатою із цієї літератури? Не знаю. Визначення їхнього походження перевищує мою компетенцію.

— А хто міг би мені в цьому допомогти?

— Рабин Пінхас Шацкер, пане. Це блискучий знавець післябіблійної літератури. І всі конкорданси він тримає в пам’яті, проте... Ви ж однаково не знаєте, що воно таке...

— Отже, — Заремба вдав, ніби не почув останніх професорових слів і зазирнув до своїх нотаток, — Цей напис явно не з Біблії... Але може походити з пізніших жидівських пам’яток, і я перевірю це в пана Шацкера... Якщо він заперечить таку можливість, і виявиться, що цей напис не є жодною біблійною цитатою, а зроблений він гебрайською, якою користується лише Старий Заповіт або сіоністи, залишається одне-єдине припущення: ці слова написав сіоніст, чи не так, пане професоре?

— Я так не вважаю, сіоністи використовують розмовну гебрайську, а тут ми вочевидь маємо справу з літературним текстом. — Курилович узяв зі столу довгу лінійку і вказав два гебрайські слова. — Бачите ось це, пане Зарембо? Цю дативну фразу ««для сина досвітньої зірниці»?

— Так.

— «Син досвітньої зірниці» це перифраза такого собі біблійного, міфологічного персонажа. Той, хто написав «син досвітньої зірниці», запевне мав на увазі саме цю істоту. Отже, він безперечно послуговувався біблійною лексикою, хоча, як я вже сказав, це не канонічний текст. Хтось просто імітував мову Старого Заповіту.

— А що це за міфологічний персонаж?

— Дуже зловісний, — професор згасив сигарету й серйозно глянув на свого співрозмовника. — ««Син досвітньої зірниці» передається грецьким словом heosphoros, тобто ««той, що несе зірницю». Зараз ви зрозумієте, коли я скажу, ж це передається латиною. Lucifer, пане, саме так, звичайний латинський Nominalkompositum з характерною інтерморфемою -і-. А хто такий Люцифер, вам, звичайно, відомо. Спробуйте підставити його замість «сина досвітньої зірниці».

— «Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть, — перевів подих Заремба, — для диявола не пляма і не зло».

Вийшовши з кабінету професора, поліцейський сів на сходах неподалік кафедри класичної філології й почав гарячкою записувати зауваження в нотатнику. Голова в нього йшла обертом після специфічних пояснень Куриловича. Він знав, хто міг би йому допомогти розібратися в них. Проте ця людина знайшла своє нове покликання й вирішувала за дверима аудиторії складні лінгвістичні завдання.

IX

У Страсну п’ятницю Едвард Попельський їхав потягом Львів-Станіславів. Сидів у вагоні третього класу навпроти неохайного студента, котрий захоплено читав якийсь пригодницький роман. Поруч із заглибленим у книжку молодиком розташувалася міцна, червонощока селянка із плетеним кошиком на колінах. Погляд Попельського мандрував від одного до іншого сусіди. Едвард намагався навалою асоціацій притлумити внутрішній голос, який із самого ранку критикував його починання. Тому Попельський зосередився на студентові та його читві. «Цікаво, цей Марчинський, — думав він, розгледівши прізвище автора й ледь помітну назву розділу «... на тлі війни в Марокко», — це саме той, із яким я познайомився на Персенківці під час оборони Львова»?

Та спогади не приглушили отого внутрішнього голосу, який зараз дорікав: «Ти, старий дурню, йолопе сякий-такий, ти навіть гаразд не