Читати книгу - "Рембо"

Ка-рак! Ка-рак! Два постріли в сосну, над якою вертоліт ненадовго завис. Знову пролунало оголошення, зачитане за папірцем. Від напруження Рембо знудило, у роті з’явився противний гіркий смак. Він зараз знаходився у вузькому кінці лощини. Далі скелі щільно стулялися. Він лежав на траві, ослабнувши після блювоти, і дивився, як вертоліт кружляє над скелями, потім віддаляється, голос затихає, ревіння мотора теж…

Рембо не міг стояти — так сильно тремтіли ноги. Вертоліт не повинен був так налякати його. На війні він бував у ситуаціях більш небезпечних і виходив із них уражений, але не настільки, щоб тіло відмовлялося йому підкорятися. Шкіра стала липкою від поту, дуже хотілося пити, але вода в калюжі була гнила, і від неї стало б ще гірше.

«Ти надто довго не воював, от і все, — сказав він собі. — Втратив форму. Але нічого, незабаром звикнеш».

Схопившись за валун, він повільно встав і озирнувся — чи нема кого поблизу. Спочатку він не був упевнений, що почув усе, як слід: порив вітру, що раптом налетів, спотворив звуки. Потім вітер стих, і він чітко почув далекий гавкіт собак з боку широкого кінця лощини. Знову по його ногах пробігло тремтіння. Він повернув направо, туди, де починалися скелі та стояли самотні дерева, і, напружуючи м’язи, побіг.

РОЗДІЛ 5

«Хлопець не так уже й далеко встиг від них відірватися», — думав Тісл, продираючись разом зі своїми людьми крізь дерева та чагарник. Утік він о шостій тридцять, стемніло о восьмій тридцять. Не міг він покрити вночі в цих пагорбах велику відстань. У нього напевно була година, максимум дві. Як і вони, пін вийшов зі сходом сонця, так що в нього всього чверть години фори. А якщо врахувати деякі інші фактори, то ще менше, усього близько двох годин: він голий, і це сповільнює просування, не знає цих місць, тому йому доводиться іноді заходити в ущелини, що не мають виходу, і витрачати час на те, щоб вийти та знайти інший шлях. До того ж у нього немає їжі, а голодна людина стомлюється швидше та йде повільніше.

— Він випередив нас менше, ніж на дві години, — сказав на бігу Орвал. — Схоже, не більше, ніж на годину. Подивися на собак. Слід такий свіжий, що вони навіть не опускають ніс до землі.

Орвал був попереду Тісла й інших і біг разом із собаками, тримаючи їх на загальному повідку, Тісл намагався з усіх сил не відстати від нього. Власне кажучи, це було смішно: темп задавав сімдесятидворічний старий, а вони ледве за ним устигали. Однак Орвал щоранку пробігав п’ять миль, викурював всього чотири сигарети на день і ніколи не пив, а він, Тісл, покурював півтори пачки, без кінця пив пиво, а фізичних порав не робив уже багато років. Правда, у морській піхоті ціп займався боксом і дечого корисного для тіла навчився, але зараз усе доводилося згадувати заново. Собаки гавкали десь і переду, Орвал швидко перебирав своїми довгими ногами, намагаючись не відставати від них. Поліцейські надривалися, щоб не відстати від Тісла, а той лише якимсь дивом поспівав за Орвалом. Коли він біг по траві й усе його тіло працювало в одному злагодженому ритмі, йому здалося на якусь мить, що він може бігти ось так вічно.

Але раптом Орвал рвонув уперед, і Тісл відстав. Його ноги обважніли, відчуття ритму та легкості зникло.

— Не так швидко, Орвале!

Але Орвал наче не чув його.

РОЗДІЛ 6

Коли Рембо добіг до того місця, відкіля починалися дерева й каміння, довелося злегка сповільнити кроки та ставити ступні обережно, щоб не посковзнутися й не зламати ногу. Біля підніжжя скелі він знайшов ущелину, що вела наверх, і став видиратися по ній.

З вершини скелі гавкіт собак було чути краще. Він оглянувся — чи немає поблизу вертольота. Його не було — навіть не доносився рокіт мотора. Здавалося, його ніхто не вистежив. Він пірнув у зарості кущів та дерев поблизу скелі й заліг там, спостерігаючи, що робиться внизу. Приблизно за милю він побачив людей, які перебігали по відкритому місцю. Здалеку вони здавалися зовсім маленькими. Він нарахував десять, але не був упевнений, що ця цифра точна. Собак він узагалі не бачив, але, судячи з шуму, їх було багато. Однак його турбувала не їх кількість, а те, що вони, мабуть, узяли його слід і швидко йдуть по ньому. П’ятнадцять хвилин — і вони будуть тут. Незрозуміло, як Тіслові вдалося настільки швидко його наздогнати. Очевидно, комусь із переслідувачів добре знайомі ці місця й він веде їх найкоротшим шляхом.

Рембо повернувся до ущелини: він не дозволить Тіслу піднятися в цьому найдоступнішому місці. Він поклав гвинтівку на траву, так, щоб у неї не потрапила земля, і став штовхати валун, що лежав на краю скелі. Валун був великий і важкий, але все-таки він підкотив його до потрібного місця. Тепер він перекривав вихід з ущелини наверх. Людина, наткнув- їлись при підйомі на валун, не зможе ні перелізти через нього, ні обійти збоку. Люди Тісла будуть довго мучитися, перш ніж вони знайдуть спосіб прибрати валун, а він за той час буде далеко. У всякому разі він на це сподівався.

Глянувши вниз, у лощину, він здивувався, як далеко вперед устигли просунутися його переслідувачі, поки він виставляв валун. Зараз вони були вже біля калюжі й кущів, у яких він ховався. Чоловічки зупинилися там і дивилися на собак, які нюхали землю й сильно гавкали.

Напевно, щось перебило його запах. Поранений олень, раптом зрозумів Рембо. Коли він пірнув у кущі, на нього потрапило трохи оленячої крові, і тепер собаки намагалися вирішити, по чийому сліду їм йти — його чи оленя. Вибрали вони надзвичайно швидко. У ту секунду, коли собаки кинулися по його сліду до скелі, він схопив гвинтівку та побіг геть.

Кущі були густі, колючі, і він отримав чимало подряпин. Але ось нарешті вибіг на відкрите місце й побачив обрив. Під ним був ліс, весь у червоному, жовтогарячому та коричневому листі. Обрив був майже вертикальним і спуститися тут було неможливо.

Отже, спереду прірва й майже така ж, тільки з валуном, позаду. Залишалися два інших шляхи. Якщо він піде на схід, то знову наблизиться до широкого кінця лощини. Але там, швидше за все,