Читати книгу - "Сторожова застава"

З туману випірнула тітка Миланка. Вона несла глибокого глечика, по вінця наповненого молоком.

— Поспав би ти, синку, ще трішки, — сказала вона. — Чи, може, молочка захотілося?

Вітько не відмовився. Він з насолодою сьорбав з полив'яного кухлика тепле шумливе молоко. Воно було чудове, а от шматок коржа, який відламала йому тітка Миланка, виявився трішечки гіркуватий. Проте нічого, з таким молоком усе можна їсти. Та й недовго Вітько збирається їсти ті коржі! Йому дістатися б тільки до Змієвої нори. А за нею на Вітька чекають пухкі паляниці...

Але як йому непомітно вибратися з Римова? Бо, здається, тітка Миланка просто так його звідсіля не відпустить.

З повітки вийшла руда корова. За нею пустотливо дріботіло таке ж руде телятко. Корова повагом рушила до воріт, а телятко задрало хвоста і чимдуж рвонуло по дворищу. Біля Вітька воно зупинилося і тицьнулося м'яким писочком у долоню — просило чогось смачного. Вітько розділив залишки коржа надвоє, одну половину вмочив у молоко і віддав теляткові. Інша половина дісталася Бровкові. Телятко вдячно заметляло хвостиком. Бровко ж вирішив, що такі телячі ніжності йому не пасують. Він лише глянув на Вітька, і в тому погляді Вітько прочитав: «Непоганий ти хлопець, Мирку, чи як там тебе. Мабуть, з тобою варто мати справу...»

— О, то ви вже познайомилися? — посміхнулася Росанка і легенько ляснула телятко долонею. — Може, поженемо разом до череди?

Вітько довго не роздумував. Кращої нагоди, аби непомітно вибратися з Римова, все одно не було.

Вулицею густою вервечкою тяглися вівці й корови з телятами. Поміж них весело перегукувалися погоничі. До Росанки одразу ж підбігло дівча років десяти. І заторохтіло про те, яка ж то вреднюща у них корова Манька.

— Маму слухається, а мене не хоче, — скаржилося дівчатко, а саме так і стріляло у Вітьків бік жвавими оченятами. — Мамі дає повну дійницю молока, а мене хвиськає хвостом. Перекидає дійницю і стрибає в шкоду...

Корова Манька йшла попереду і бадьоро стріпувала головою. Вочевидь міркувала, як би їй швидше вскочити в шкоду.

Уздовж воріт знудьговано накульгував на милиці лисий дідуган. Він висмикнув голоблю з провушин і череда бігцем подалася на луки, де на неї вже чекало трійко кінних пастухів.

За ворітьми дороги розходилися. Одна бігла луками все далі й далі, інша завертала до лісу. Вреднюща корова Манька обрала третю — рвонула під огорожею. Дівчатко з криком подалося за нею, Росанка кинулася їй на допомогу, а Вітько, недовго думаючи, звернув до лісу.

Спочатку він ішов повільно, начебто прогулювався. І постійно відчував на собі пильний погляд кульгавого діда. Лише тоді, коли воронівські ворота сховалися за високими шипшиновими кущами, Вітько перейшов на галоп.

Невдала втеча

Спочатку біглося легко. По рівнині, затим під гору.

Стрибок через рівчак, ще один стрибок... А тепер стало трохи важче — дорога круто подалася нагору.

Вітько згадав, що до Змієвої нори дістатися не так вже й складно. Кілометрів зо три поміж болотами та лісом, затим звернути в перешийок між плавнями. А там і до Сули рукою подати...

Вітько біг і радо посміхався — незабаром він побачить свою, воронівську домівку. І Колька Горобчика побачить, і Ванька Федоренка, якому, мабуть, вже підлікували зуба. А може, й Костянтин Петрович з Ганнусею приїхали. Ото буде про що їм розповісти! Бо ніхто з них не бачив живого Іллю Муровця. І Олешка Поповича теж ніхто не бачив. Ото будуть заздрити!

Бо хіба ж вони знають, звідкіля Ілля Муровець родом? А він, Вітько Бубненко, знає. З Моровійська дядько Ілько родом. Отам, де півень співає одразу на три землі: на Переяславську, Київську і Чернігівську. Згодом батько Іллі Муровця перебрався до Римова, де зводив новий мур довкола Городища. Ілля Муровець йому допомагав, аж доки його забрав до себе на службу переяславський князь Володимир Мономах. У Іллі Муровця троє дітей: Ждана, Любава і Микулко. Микулці, як і Вітькові, виповнилося дванадцять. Позаминулого літа Володимир Мономах послав Іллю Муровця оберігати присульські землі від половецьких набігів. І за той час він тільки те й робив, що бився з ними. І постійно перемагав.

А от Олешко Попович, здається, не з Римова. Він з якогось іншого місця. Проте, мабуть, хоче залишитися у Римові. Бо кожному видно, що Олешко по вуха закохався у Росанку. Ет, а ще богатир!

Зненацька Вітько завмер на місці. Метрів за десять од нього дорогу переходив лось. Здоровецький рогатий звір скоса зиркнув на скам'янілого хлопця, мов на якусь комаху, і нечутно розтанув у верболозі, що збігав до болота.

Сталося це так несподівано, що Вітько навіть очима покліпав: чи це, бува, йому не привиділось. Проте на дорозі відбилися глибокі сліди, в яких уже почала проступати вода.

Тепер Вітько просувався набагато повільніше. І всілякі зайві думки вилетіли йому з голови. Він дослухався до кожного шурхоту. Бо хто ж його зна: а раптом лось або яка інша звірота перетне дорогу не перед ним чи за ним, а вийде просто на нього!

А ще за хвилину Вітько ладен уже був пожалкувати, що зважився на таку небезпечну мандрівку. Від невидимого за кущами болота долинув пронизливий поросячий вереск і тієї ж миті через дорогу перестрибнув великий кудлатий вовк. На його спині, наче живий комір, борсалося смугасте порося. А ще за хвилину на дорозі з'явився нагороїжений кабан з довжелезними, наче шаблюки, іклами. Зиркнув туди, глипнув сюди — і кинувся прямісінько на Вітька. Не інакше, як вирішив, що саме Вітько розправився з його синочком.

Вітько й незчувся, як опинився на дереві. Там він осідлав розлогу гілляку і з жахом спостерігав, що витворяв унизу розлютований кабан. Спочатку той знавісніло топтав те місце, де щойно стояв Вітько. А тоді з такою силою шпортнув іклами дерево, на якому сидів утікач, що ледве спромігся витягти їх назад. Потому кабан улігся край дороги і почав стежити за Вітьком. Мабуть, вирішив дочекатися, коли той знесиліє.

Скільки минуло часу, Вітько не пам'ятав. Та, на його щастя, першим не витримав кабан. Він підвівся, погрозливо рохнув на Вітькове дерево і потрюхикав униз, до болота, звідкіля доносилося вже мирне поросяче кувікання.

Тепер Вітько прокрадався украй обережно. Кулею перебігав від однієї гілки, що зависала низько над дорогою, до іншої. А