Читати книгу - "Сторожова застава"

Олешко став як варений рак. Поволі підвівся з-за столу.

— Ти, Росанко, даремно так...

— Та сядь, — примирливо сказав дядько Ілько й Олешкове плече осіло під вагою велетової руки. — Подумаєш, Попович. Ну, то й що тут такого? Поповичі теж не з гірших людей.

Проте Росанка не переставала пирхати. Схоже, їй приємно було бачити Олешка таким розгубленим.

«О! А що, коли Олешко і є той славнозвісний богатир Альоша Попович? — блискавкою майнув у Вітьковій голові здогад. — І я оце сиджу поруч з ним... Ет, розказати про це хлопцям — померли б од заздрощів...»

Нараз з вулиці долинув стукіт копит. Біля воріт стукіт припинився і дзвінкий молодий голос запитав:

— Тітко Миланко, Муровець у вас?

— А що ти хтів? — замість тітки відгукнувся дядько Ілько.

— Та ви ж самі казали, коли щось трапиться — бігти по вас.

Дядько Ілько рвучко підвівся з-за столу.

— А що там таке? — запитав він. — Полинці з'явилися?

— Та ні, ми просто так. Щоб ви не непокоїлися.

Невидимі за кущами глоду вершники зареготали і пустили коней в галоп. Муровець погрозив їм навздогін величезним, мов кавун, кулаком і знову усівся за стіл.

— Харцизяки бісові, — пробубонів він. — Їм аби зуби шкірити.

І знову начебто блискавка шугонула у Вітьковій голові. Здавалося, що сьогодні не голова була в нього, а весняне грозове небо, у якому так і ширяють вогненні змії.

— То ви... — затинаючись від хвилювання, почав він, — то ви і є отой Ілля Муромець?

— Та ні, я радше Муровець, — посміхнувся у густі вуса дядько Ілько. — І дідо мій був Муровцем, і тато. Вони мури зводили...

— А ви до тридцяти трьох років сиділи на печі, — підказав Вітько. — У вас ноги боліли, чи не так?

— Та ні, хлопче, я зовсім не з тієї причини сидів, що ноги боліли. Бачиш, мій батько був ще й знакомитий пічник. Ото, було, зведе піч, а тоді й каже: «Ану, Ільку, лізь туди та погуцикай добре!». То я й ліз. Гуцикав так би мовити. Я ж бо, бач, який важкий, — він вибачливо оглянув своє могутнє тіло. — І якщо піч витримувала, то батько допіру аж тоді брав од хазяїв плату за роботу.

— А якщо не витримувала?

— Такого, Богу дякувати, не траплялося, — відказав Муровець. — А оце вже сім літ, як князь переяславський узяв мене до раті. Тож тепер мене Муромцем іноді кличуть — свого часу довелося добряче помахати мечем аж під Муромом...

— Домахався, — гірко зауважила на те тітка Миланка. — Доки ти там розмахував мечем, половці забили тата з мамою.

За столом запала мовчанка.

— Ну що ти, сестро, — винувато прогримкотів Ілля Муровець. — Сама ж знаєш, що не зі своєї волі їздив я в таку далеч. Усе в руці княжій...

А Вітькові надовго відібрало мову. Оце так! Ще сьогодні зранку він був звичайнісінький воронівський школяр — а під вечір став родичем самого Іллі Муровця, славетного богатиря, рівного якому не було і, мабуть, уже ніколи й не буде!

А хто ж тоді його нова мати, оця тітка Миланка, коли такі славетні люди, як Ілля Муровець і Олешко Попович сидять перед нею, як двієчники перед грізною вчителькою?

Ранок у Римові

Вітько прокинувся ще й не сіріло.

Він лежав із заплющеними очима і чекав тієї миті, коли загуркоче мотор. То сусіда осідлає свого мотоцикла і гайне на роботу. А тоді можна буде ще трохи поспати, аж доки мама проведе пір'їнкою попід його носом і скаже: «Вставай, сонько».

Проте сусіда чомусь не поспішав. А от півні — ті горланили так, як ніколи досі. Неподалік, за стіною, лагідно мукнула корова. Потім озвалося телятко.

Вітько від здивування розплющив очі: цього літа телятка у них не було.

І лише тепер до нього дійшло, що він не у себе вдома. Якимось дивом його занесло в інший час. І вже не підійде до нього мама, не полоскоче пір'їнкою біля носа. І соньком не назве... Бо матері тут, у цьому часі, немає. А є тітка Миланка і Росанка. Є Ілля Муровець і Олешко Попович...

А мами немає. І зараз, напевно, сидить вона у своєму двадцять першому столітті і побивається за ним, Вітьком. А він оце розніжився у чужій постелі. Замість того, щоб прокрастися до Змієвої нори і через неї перебратися назад у свою Воронівку...

Вітько мерщій одягнувся і вийшов надвір.

Навколо клубочився густий і білий, наче молоко, туман. І в тому тумані плавав голос тітки Миланки. Вона вмовляла корову не махати хвостом. Весело розсміялася з чогось Росанка. А з того боку, де мала бути хата діда Овсія, долітало кахикання і невдоволене буркотіння:

— Піймаю — ноги повисмикую, — погрожував комусь він. — От же ж песиголовці!

— Чого це ви, діду, ні світ ні зоря лаєтесь? — запитала невидима тітка Миланка.

— Еге ж, тут хіба не полаєшся, — сердито відказав дід. — По городу когось носило, от що! Ноги б йому повикручувало.

— А як ви побачили в такому тумані?

— Та не побачив я! Лобом тріснувся об вишневу гілку. Була ж вона на лікоть вище. А тепер помацав — її хтось відчахнув. Ну нічого, попадеться мені той тать — до віку пам'ятатиме!

— Доню, тут нікого не було? — звернулася тітка Миланка до Росанки. — Ти нічого не чула?

— Та Олешко чомусь тинявся, — відказала Росанка. — Попович. — І вона знову розсміялася. — Казав, як гарно йому живеться в Переяславі при князеві Мономахові. То й жив би там... А більше нікого не було.

— Невже це його робота? — все не міг заспокоїтися дід Овсій. — То передай йому: коли піймаю, не подивлюся, що таке здоровило.

— Та ні. Він до ваших черешень ніби не підходив.

— Ніби, — передражнив дід. — А ти бачила?

— От іще! — обурилася Росанка. — Робити мені більше нічого!

Тим часом туман потроху спадав. І вже видно було дерева та очеретяні стріхи над хатами. З того боку, де мало сходити сонце, повіяло теплим вітром.

Щось м'яко тицьнуло Вітька під коліно. Він зиркнув униз