Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

– Не треба. – Я намагався говорити нормальним голосом. – Не треба…

– Хто це? – спитав Валерка.

– Хрін його знає!..

Мій кривдник, крекчучи, підвівся з підлоги. Я ляснув його по спині.

– Гаразд. Тепер можна й поговорити… Ходім до кабінету…

– Я тут постою, – буркнув він, не підводячи голови.

– Ну, тоді чекай. – І я поквапився до вбиральні, підхопивши на ходу чийогось – здається, Танюшиного – носовика.

Коли я повернувся на бойовисько, притискаючи до обличчя холодний компрес, нікого, крім нетверезого хлопця, там уже не було. Він і надалі намагався уникати мого погляду.

– Ну, і що це все означає?

– Ти тоді з Наталкою був…Через тебе її…

– З якою Наталкою?

– Навіть, як звати, не спитав, падло! З Наталкою Кущенко!

Ага, он воно що!

– Отже, розмова буде нелегка.

Було б логічно повести його до нашого буфету. Грамів зі сто йому б не завадило. От тільки буфет відкриється аж за годину, а базікати про серйозні речі на сходовому майданчику, коли кругом сновигають цікаві колеги…

– Я любив її. – Він сказав це так, наче хтось доводив йому протилежне. – Одружитися хотів.

– А вона?

– Чоловіки її зіпсували, розумієш? – Він почухав забиту спину. – От якби ви тоді з дружком не заявилися, вона, може, жива була б. Чи від подруги раніше б пішла, чи ночувати б у неї лишилася… Через тебе її, через тебе…

У ньому знов закипала лють.

– Тебе як звуть?

– Юра. – Він знову почухав спину.

– Вчишся? – поставив я дурне запитання, але треба ж було якось заспокоїти хлопця.

– Наступного року аспірантуру закінчую… На істфаку…

– Давно з Наталкою знайомий? Добре її знав?

Із його тону я зрозумів, що нарешті він почав відпружуватися. Власне кажучи, він і прийшов сюди – виговоритися. Щоб полегшало на душі. І я наготувався слухати.

– Близько року. По-дурному познайомилися – в бібліотеці… Знаєш, як у книжці «Історія кохання»? Потім зустрілися на якомусь дні народження… Хлопці її горілкою підпоювали. Вона, коли твереза, – нормальна жінка. А як вип’є, відразу на чоловіків кидається! Найдурніше те, що їй отакі пригоди подобалися! Я теж спочатку, теє, ну знаєш, коротше кажучи, підпоїв її. Тоді соромно стало. Гарна ж дівчина… Розумна… Вродлива… А чоловіки її зовсім споювали. Бач, цікаво їм! Ну, я втрутився якось, навіть побився з одним. Потім вона психанула: «Якого чорта, Юро?! Хто ти мені такий?!» Шкода… А згодом наче схаменулася, навіть у мене в гуртязі жила тиждень. У дванадцятій, знаєш?…

– Знаю. Там, де аспіранти й сімейні, через скверик…

– Правильно. – Його не здивувала моя обізнаність у географії студмістечка. – Оце тільки недавно, десь за тиждень перед… Коротше кажучи, посварилися ми. Вона в «Зодіаку» гуляла, вже під добрячою мухою була. Я її витягав за руку, а вона знову репетувала: «Пусти! Хто ти мені такий?! Яке ти право маєш на мене?!» Круті якісь там сиділи, втрутилися. Знову мені перепало: у пику затовкли… А оце дізнався. Догралася вона, значить…

Він іще щось казав, але я вже не слухав. Мій мозок працював, як годинниковий механізм. Алла, подруга першої жертви, теж мимохідь згадала «Зодіак». Тетяна там частенько висла…

Була раніше така каваренька. Ніби студентський клуб. Називалася тупо – «Зустріч». Років із чотири тому цю «Зустріч» викупили якісь структури, підрихтували й відкрили кафе-бар «Зодіак». Я там навіть кілька разів був. Занесло мене якимось вітром до рідного студмістечка. Захотів, як колись, котлети в «Зустрічі» понюхати, а там уже цивільний генделик. Спочатку народ туди плавом плив, але потім з’явилася постійна клієнтура – студенти, які роблять дрібний бізнес, молодь, що вдає з себе блатних, бо так тепер модно, іноземні студенти. Часом зазирали і братки з місцевих рекетирських бригад. Не головні – найнижчий ешелон, бикота. Ну і, зрозуміла річ, дівчатка. Така публіка становила вісімдесят п’ять відсотків відвідувачів, і за «Зодіаком» міцно закріпилася репутація такого собі шалману. На щось більше він, до речі, й не претендував. Випадкова людина почувалася там не зовсім затишно.

Отже, обидві вбиті дівчини частенько бували в «Зодіаку». Може, від цієї печі й треба танцювати?

Слухай, рідненький, ти вже своє відтанцював. Нехай тепер міліція крутиться!

Я труснув головою, проганяючи ганебні думки. Юра вже замовк і сопів поруч. Вибалакався.

– Тебе слідчий допитував?

– Еге. Всякі безглузді питання ставив… Я йому, звичайно, про те, що оце тобі розповів, ні слова. Нащо ментові це знати? Відразу пришиють Наталці гидоту якусь. Тобі теж, у принципі, цього всього не треба було знати. Найшло на мене щось…

– Не бійся, від мене про це ніхто не довідається.

– Вони знайдуть того гада?

– Хрін його знає, Юро, якщо чесно!..

– І я так думаю. Хоча слідчий доскіпливий. Може, й розкопає…

Аспірант істфаку Юрій простяг мені руку:

– Гаразд… Не ображайся. Ти ж мене зрозумів… Я справді її любив…

– Які образи! – Руку він тисне міцно, удар теж нівроку. – Мав приємність познайомитися з тобою. Не знаю. Може, і я чимось завинив… Тож вибач. Не треба образ… Заходь якось…

Безладна сповідь трохи отямила його.

– Мир! – Його рука струснула мою руку. – А нічогенькі тітки тут у вас працюють! Класно вона мене вклала!

2

– Хто це був? – У Танюхи очі великі й круглі, як чайні блюдця. – Ого, який фінгал!

– Художник-концептуаліст. Я про його найзапеклішого ворога позитивну замітку написав. От він і з’явився на розбірки. Хоче, щоб про нього теж написали.

З-за причинених дверей свого кабінету з’явився Чечель.

– Чому навколо тебе стільки пригод, Шкарадо? Не редакція, а якесь Куликове поле.

– Усе гаразд. Розібралися тихомирно.

– Цікаво, що подумають про начальника, коли побачать таку прикрасу під оком підлеглого? – Чечель усміхнувся й повернувся за робочий стіл.

Мій анекдот про художника його розважив. Модерн у мистецтві він узагалі не сприймав серйозно.

– Холодне прикладай, – порадила жаліслива Танюха.

Коли я пішов намочити її хустинку, то помітив, що досі стискаю в кулаці запрошення на вшанування поета Туфелєва. Вологе й зім’яте. Викинув його в урну і з компресом нарешті з’явився на своєму робочому місці.

Робоче місце 3

1

Мою появу Валерка зустрів оплесками. Тітонька Коняка глянула на мене спідлоба.

– Спортом треба займатися, а не горілку пити.

– Дякую за допомогу, Алевтино