Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

знаменитим гонором почулася достатньо вагомою політичною силою для ухвалення потрібних їй державних рішень. Для цього вона об’єднувалася в політичні союзи з правом самостійно ініційованого виходу: гоноровий єстем усе-таки… Щойно виникала групка незадоволених чимось — і вже утворювалася конфедерація — тимчасовий політичний союз багатих, гонорових і незадоволених певним питанням. Тож в історії Речі Посполитої були сотні відомих і не дуже конфедерацій. Маловідомою спочатку мала всі шанси стати й Барська конфедерація, яку шляхтичі-дрібноваговики заснували й проголосили 29 лютого 1768 року в містечку Бар на мальовничому Поділлі (сучасна Вінницька область). Сформувалася вона як військово-політичний союз не лише польської шляхти, а й католицького духовенства і спрямувала своє вістря проти тогочасного короля Станіслава Августа Понятовського й втручання Російської імперії в справи Речі Посполитої.

Не зводячи очей, ми можемо спостерігати за процесом утворення останньої краплі: майже по вінця налита склянка води, по краплині додаємо ще — водна поверхня стає майже опуклою й тримається своєї сфери в колі обідка склянки… І ось — є! — одна-єдина краплина раптом змушує весь водяний купол зрушити з місця й пролитися міні-водоспадиком… Довго, дуже довго — від початку ХVІІІ століття — наповнювалася чаша незадоволення слабкою королівською владою, її ляльководами з Росії й продажними депутатами сейму, майже божками чи царками з їхнім святим правом ветувати рух країни вперед. Москва ще з часів Василія ІІІ вважала польські землі своєю вотчиною, і російські емісари й полки почали почуватися там, як удома, — Польща стала приреченою. Ціле ХVІІІ століття Росія намагалася не допустити будь-яких реформ, спрямованих на оздоровлення Речі Посполитої. Апогеєм російського втручання став закон, ухвалений сеймом восени 1767 року на вимогу російського посла, фактичного куратора Польщі — Миколи Репніна, про те, що жоден сейм не має права будь-що змінювати в політичному устрої держави. Це нонсенс, який здатен припинити існування будь-якої держави або стимулювати її плавне перетікання під владне крило іншої, могутнішої. Чаша була наповнена по самісінькі вінця… 17 лютого 1768 року відбулося те чорне засідання сейму, під час якого під тиском російського уряду було ухвалено трактат про зрівняння в політичних правах католиків із некатоликами, і остання крапля впала…

Репнін довго не міг протиснути рішення, якому противилися і король, і його впливовий дядько Чарторийський. Підлотний російський куратор за традиційною російською технологією «А ми в гору не підем, а ми гору обійдем, але своє таки зробимо» почав їздити по Речі Посполитій і утворив кілька нових конфедерацій у Польщі й Литві: майже вісімдесят тисяч осіб у результаті підкупу чи багатих обіцянок прийняли напівбойову готовність дружити проти короля й «Фамілії» Чарторийських. Запахло черговою зміною монарха й черговим чорним періодом у Польщі, і впертість влади дала тріщину: хай буде гречка, лише не суперечка… Скликали сейм — більшості не було… Репнін увів у Варшаву російську армію, а ватажків польської опозиції — єпископа Солтиса й сім’ю Ржевуських — було заарештовано й вислано в Росію, у провінційну Калугу — от рішення й протиснуто… Та водоспад незадоволення теж уже почав свій нищівний рух…

За своєю сутністю боротьба барських конфедератів стала для Речі Посполитої потужним національно-визвольним рухом: дедалі більше шляхтичів приєднувалися до війська конфедератів, і його міць зростала. Та, на превеликий жаль і для активних, і для пасивних учасників конфлікту, він був замішаний, як і всі банальні війни, на релігійній і національній ненависті. Не зумівши відділити насіння від полови, барські конфедерати почали нищити всіх некатоликів, яких мали нахабство зрівняти з ними, вищими й шляхетними, у правах: розпочалося страшне винищення мирного населення — українців, що жили на своїх етнічних землях, євреїв, які століттями шукали прихистку по всій Європі. Не було в конфедератів світлої голови, здатної спинити цю бійню; а може, і була, але… Як завжди буває, коли шукаєш пояснення якогось складного явища, одне «але» накладається на купу інших, не менш ваговитих. Військо було надто строкате, щоб жити національною польською ідеєю. Гусари, боснійці, драгуни, рядові яничари — усі вони були обідрані, але дуже жваві, і їхні душі й кишені прагнули наживи й крові, тож уперед: ріж, грабуй — твоє! Убива-а-ай!.. А раби… Раби довго терплять, довго мовчать, довго збираються, та коли повстають, то помста їхня страшна й відмітає довгий вступ із Божих кар єгипетських. У відповідь на дії конфедератів піднялося українське повстання, відоме як Коліївщина, проти тиску й окатоличення, які мали конкретні обличчя польської шляхти й духовенства — убива-а-ай!.. Причина стає наслідком, наслідок — причиною, б’ючись в антагоністично спаяному клубку, а суть залишається незмінно страшною…

Сьогодні, перебуваючи за пеленою століть, за якою свідомо чи несвідомо — коли історикам видно одне, а вже не видно іншого — висмикують потрібне й видають за абсолют правди, можемо встати чи на захід, чи на схід і хвалити кожен своїх національних героїв і демонізувати іншу сторону… Та сиром’яжна правда, як завжди, десь посередині, з покрученим кореневищем, пророслим в обидва боки, і немає ніякого виправдання людським смертям, яких було все безкінечно мало для того, щоб знищити власну непоступливість, пиху, несприйняття іншого, який своєю мовою чи вірою не чинить тобі ні-чо-го… Та й вислів «Хочу знати правду» вже є упередженим, бо кожен чує й бачить те, що хоче бачити й чути… Так, коли люди дивляться на Джоконду чи «Чорний квадрат», у кожного своє в голові, і, якби заради цікавості зібрати думки мільйона осіб про ці твори, однакових було б рівно стільки, скільки в кожного з нас є двійників за теорією ймовірностей…

Отож уже два роки барські конфедерати наполегливо програвали всі облоги й битви і з росіянами, і з королівськими військами, а Франц Салезій Потоцький вичікував, не приймаючи відкрито позицію жодної зі сторін. У Росії розуміли, що Барська конфедерація дуже легко може перерости в загальнонаціональний рух на чолі з монархом — і прощай, вплив на Польщу… Та ні, не бувати тому: на вимогу Репніна відбулося засідання сейму, під час якого російський посол домігся, щоб король Станіслав Август Понятовський вислав війська проти повстанців і звернувся до російської імператриці по допомогу. Але існувала реальна загроза переходу коронних військ на бік бунтівників, тому проти конфедератів спрямували невеликі підрозділи, оплачувані Росією, під керівництвом приятеля короля Браницького (звичай замасковано досягати своїх цілей чужими руками має в Росії настільки глибоке коріння, що вже закріпився генетично). Тож об’єднання всього польського суспільства для боротьби зі спільним ворогом стало досить примарним…

Хотів, хотів Франц Салезій бути третьою чи четвертою силою й вплинути по-своєму