Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

принісши у жертву кількох тварин, але не отримавши доброго знаку, все-таки ввійшов у курію всупереч пророцтвам та насміхаючись над Спурінною, називаючи його лжепророком, сперечаючись про те, що травневі іди прийшли без жодної шкоди, на що той відповів, що вони й справді настали, проте ще не закінчилися.

82. Коли він зайняв своє місце, змовники оточили його, ніби віддаючи почесті, і тоді Цімбер Тілій, що взяв на себе першу частину справи, підійшов ближче, наче щось запитуючи. Коли ж Цезар відмовив і дав знак, що потрібно зачекати, той схопив його за тогу на двох плечах, на що Цезар вигукнув: “Та це ж насильство!” Тоді один із Касків, стоячи позаду, поранив його у нижню частину шиї. 2. Цезар, схопивши Каску за руку, простромив її стилетом, намагаючись зіп’ятися на рівні ноги, але наступний удар зупинив його; коли ж побачив довкола себе зграю ворогів з оголеними мечами, то накрив голову тогою, і водночас лівою рукою стягнув її складки донизу на гомілки, аби впасти з якнайбільшою гідністю, прикривши також і нижню частину тіла. Тож отримав двадцять три удари, не промовивши при цьому ані слова, хіба що тихо застогнав при першому. Хоча дехто засвідчує, що до Марка Брута, який нападав, промовив: “І ти, дитя моє?”[97] 3. Усі розбіглися, а Цезар, випустивши дух, деякий час ще лежав там, аж доки три раби віднесли його додому, поклавши на лектику так, що рука його звисала долі. З усіх тих ран, які отримав, жодна, окрім другої, у груди, не була смертельною, на думку лікаря Антістія. 4. Змовники мали на думці вкинути тіло убитого в Тибр, конфіскувати його майно та відмінити усі постанови, проте не зробили цього зі страху перед консулом Марком Антонієм та керівником кінноти Лепідом.

83. На вимогу Луція Пізона, свекра Цезаря, відкрили та зачитали його заповіт у будинку Антонія, що був уклав у вересневі іди минулого року у своєму маєтку в Лавікані та доручив на зберігання найголовнішій весталці[98]. Квінт Тубер говорить, що він зазвичай записував Гнея Помпея як свого наступника ще від першого консульства аж до початку громадянської війни, і навіть зачитував це перед усім військом. Але у своєму останньому заповіті Цезар перелічує трьох спадкоємців, онуків своєї сестри: Гая Октавія, призначивши йому три чверті, а також Луція Пінарія та Квінта Педія, залишивши їм чверть маєтку. Врешті, Цезар приймає Гая Октавія в родину та надає йому своє ім’я. Багатьох з убивць призначає опікунами свого сина, якщо такий народиться, а Деціма Брута призначає другорядним спадкоємцем[99]. Народові призначив поля поблизу Тибру для громадського користування та по триста сестерціїв кожному.

84. Коли сповістили про похорон, то на Марсовому полі, поблизу могили Юлії, влаштували вогнище, а перед ростральною трибуною — позолочену гробницю на зразок храму Венери-Праматері, в якій поставили позолочене ложе зі слонової кості та з пурпуровою попоною, а в головах поставили колону з тим одягом, в якому загинув. Оскільки було зовсім очевидно, що дня не буде достатньо для тих, які приноситимуть подарунки, то дали розпорядження, щоб усі бажаючі, не дотримуючись порядку, зносили їх просто на поле. 2. На поминальних ігрищах народ співав пісні з “Суперечки про зброю” Пакувія, виливаючи свою жалобу та ненависть, породжену вбивством:

Чи ж я для вбивць своїх рятівником не став?

Співали також строфи з “Електри” Атілія подібного змісту. Замість поминальної евлогії консул Антоній через глашатая виголосив постанову сенату, за якою Цезареві надавалися усі людські та божественні почесті, а також клятву, за якою всі зобов’язувалися пильнувати за безпекою кожного, і до цього додав кілька слів від себе. 3. Похоронне ложе із ростри на форум несли теперішні та колишні службовці. І коли одні наполягали на тому, щоб спалити тіло в храмі Юпітера, що на Капітолії, а інші — в Помпеєвій курії, раптово надбігли двоє невідомих із мечами при боці та двома списами напоготові, і смолоскипами запалили вогонь. Тут же й усі, що стояли довкола, почали зносити сухі гілки, лавки суддів та все інше, що було принесено в дар. 4. Врешті, всі музики й актори познімали з себе всю одіж, яку отримали на тріумфах та мали з цієї нагоди, та порвавши на клапті, покидали у вогонь, а легіонери-ветерани — свою зброю, яку мали на похороні як прикраси, жінки почали кидати у вогонь свої незліченні намиста, які носили на собі, а також булли[100] та одіж дітей. До глибокого загального смутку долучилася велика кількість іноземців, які почали оплакування кожен за своїм звичаєм, а головно — юдеї, які багато ночей опісля продовжували збиратися на попелищі.

85. Народ, озброївшись факелами, одразу ж після похорону рушив до будинку Брута і Кассія, так що сторожа заледве стримала натовп. Коли ж по дорозі зустріли Гельвія Цінну, помилково прийнявши його за Корнелія, якого шукали за те, що напередодні він виголосив промову проти Цезаря, то його вбили, а голову настромили на списа й носили по місту. Невдовзі після цього на форумі встановили велику колону майже на двадцять футів із нумідійського мармуру, написавши на ній — “Батькові батьківщини”. Довший час біля неї приносили жертви, давали клятви, вирішували суперечки, заприсягаючись іменем Цезаря.

86. Дехто з близьких підозрював, що Цезар ані не прагнув довше жити, ані не піклувався тим, що має уже слабше здоров’я, і через це нехтував і пересторогами пророцтв, і попередженнями друзів. Одні вважали, що останнім часом він дуже довіряв сенатові та його присязі, так що навіть розпустив своїх озброєних мечами іспанських охоронців, що завжди слідували за ним. Інші ж, навпаки, вважали, що прагнув радше один раз виставити себе на поталу підступові, що нависав звідусіль, аніж постійно жити у страхові. Деякі кажуть, що мав звичку часто говорити, ніби його цікавить бути здоровим не для себе, а для республіки, і що він уже давно досягнув достатньої для себе влади та слави, але якщо з ним щось трапиться, то республіка потрапить у ще гірший вир громадянських воєн та ще довше не матиме спокою.

87. Але майже всі були згідні з тим, що він прагнув, аби йому випало померти такою смертю. Адже колись, читаючи у Ксенофонта про те, як цар Кір, важко хворіючи, давав розпорядження щодо свого похорону, то жахався такої повільної смерті, бажаючи собі швидкої та раптової. А ще, напередодні вбивства, в розмові при обіді в Марка Лепіда про найкращий кінець життя, надавав перевагу швидкому та