Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Водночас, тут знову потрібно встановлювати розрізнення. Деякі міфи розповідають речі непристойні, негідні божества, як наприклад кастрація Урана Кроносом чи адюльтери Зевса. Проте інші міфи використовують благопристойні вимисли. Філософія може приймати лише міфи останньої категорії.

До того ж, навіть якщо філософія може прийняти ці міфи, то не вся філософія їх використовує, а лише нижча частина теології, яка розмірковує про богів, пов’язаних з Природою. Насправді для Порфирія вища теологія пов’язана з Благом, з Інтелектом, із Душею, що залишається в умосяжному світі, тоді як нижча теологія пов’язана з Душею світу та Природою:

… слід знати, що далеко не у кожному дослідженні філософи вважають міф прийнятним. Але вони вдаються зазвичай до послуг міфу, коли говорять про душу, властивості повітря чи етеру або про решту богів. Утім, коли вони насмілюються вести мову про вищий первень усіх істот, про бога […] або про розум […], навіяний вищим богом і такий, що веде свій родовід від нього, містить первинні різновиди речей, які називали ідеями, коли, кажу я, вони говорять про цих двох — щонайвищого бога та розум, то геть зовсім не визнають жодного міфу. Коли ж вони бажають свідчити про щось таке, що перевершує не тільки мовлення, але навіть людське мислення, то у цьому випадку вдаються до аналогій та прикладів. Наприклад, Платон, коли наважується говорити про благо, не ризикує сказати, чим воно має бути, а тільки те, що не знає, яким воно має бути для людини; найподібнішим серед видимих речей вважає Сонце й, використовуючи його як аналогію, торує своєю піднесеною мовою собі шлях до незбагненного.

Тому прадавні, коли вводили решту богів, не вигадали для цього бога ніякого зображення, оскільки щонайвищий бог і розум, народжений з нього, існує як по той бік душі, так і вище природи, що можна видобути із міфів[166].

Кажучи, що філософія не повинна говорити про вищий принцип у міфічний спосіб, а може лише використовувати аналогію, Порфирій не згоден зі своїм вчителем Плотином, який без жодних вагань поставив у відповідність Єдиному, Інтелекту та Душі трьох богів — Урана, Кроноса та Зевса[167]. Згідно з Порфирієм, міф починається тільки разом із Душею:

Що ж стосується решти богів і душі, то, як я сказав стосовно них, вони не без підстав і не для розваги використовують міфи, але тому, що знають: природа не терпить, коли її викладають відкритою та оголеною[168], подібно до того, як вона приховала свій сенс від повсякденних почуттів пересічних людей різноманітно, під покровом та в шкаралупі речей, так мудрецям вона довірила свої таємниці у вигляді міфів[169].

Якщо врахувати свідчення Прокла, все виглядає так, що Порфирій згадав ім’я Геракліта, натякаючи на наш афоризм. Тут дуже добре виражений дух «Тімея» та, навіть, всього платонізму. У своєму діалозі Платон відверто зізнається, що він не говоритиме про «принцип» чи «принципи» всіх речей, адже різновид обраного ним дискурсу, що добре пасує світові й тому, що у ньому міститься, тобто правдоподібний дискурс і міф, не дозволяють говорити про принципи[170]. У Платона так само, як і у Порфирія, реальність та божество ототожнюються. Водночас, існують два різні рівні реальності та божества, які є предметами двох різних наук. З одного боку, йдеться про сферу вищого божества, яка є цілковито безтілесною та становить предмет теології. З іншого боку, йдеться про сферу нижчих богів, пов’язаних із тілесною сферою, тобто про Душу світу та богів, що мають стосунок до фізичних явищ, астральних тіл, потуг повітря та етеру: всі ці істоти є предметами «теологічної фізики». Справді, у Платона міфічний дискурс з’являється лише тоді, коли йдеться про душі[171].

Все божество важко пізнати з різних причин. Вище божество приховане від нас, адже воно не загорнуте у чуттєві та матеріальні форми. Воно засліплює нас надлишком світла, так само, як сонце. Про нього можна говорити, лише використовуючи порівняння та заперечення, відповідно до традиційних методів теології. Натомість нижчі божества приховані, адже божественні душі, спускаючись до матерії, вдягаються у дедалі чисельніші та щільніші тіла. Вони приховані, бо загорнуті у видимі форми. Цьому загортанню у тіла має відповідати загортання у певний тип дискурсу, оманливого вимислу міфу, за яким алегорична екзегеза має розгадати істинний зміст у такий самий спосіб, як за чуттєвими формами, за оманливою властивістю матеріального, можна побачити невидиму потугу, що їх одухотворює. Отже, афоризм Геракліта повністю змінює сенс відповідно до витлумачення, якого йому надавав Філон. «Природа любить приховуватися» у нього означає: безтілесна та, зрештою, божественна реальність, прихована у літері Письма, вислизає від нашого пізнання з причини своєї могутності та трансцендентності, проте, завдяки алегоричній екзегезі, можна зняти з неї покривало, яке її приховує. Для Порфирія афоризм означає: Природа вислизає від нашого пізнання з причини своєї слабкості. Вона змушена загортатися у чуттєві форми. Отже для того, щоб говорити про неї, потрібно використовувати міфічну мову, чи описувати її у божественних статуях, чи імітувати її діяльність у релігійних ритуалах. Справжній філософ має розшифрувати, шляхом алегоричної екзегези, ті загадкові символи, що натякають на Природу. Проте не потрібно розкривати їхній сенс натовпу невігласів.

Саме у створенні чуттєвих форм полягає приховування Природи. Сфера Природи, таким чином, відчутно зменшується порівняно з тим, чим вона була у стоїцизмі. У стоїків Природа ототожнювалася з Богом як, водночас, первісне сім’я всіх речей та розгортання цього сімені. Природа у такий спосіб уподібнювалася всій реальності, нерозривно тілесній та раціональній. Натомість для неоплатоніків Природа вже є лише нижчою частиною реальності, безтілесною та невидимою потугою, прихованою у тілесних та видимих формах[172]. Порифрій вочевидь називає Природою сукупність сил, пов’язаних у той чи інший спосіб із тілом, із Душею світу, із божественними душами астральних тіл, із душами демонів, людей, тварин, рослин та, зрештою, з мінеральним світом. Прокл натомість називає словом «Природа» душі, нижчі за розумну душу. Цьому звуженню галузі Природи відповідає звуження галузі фізики. Для стоїків фізика є теологією, вона має своїм предметом божество, тобто універсальний Розум Цілого та окремі рації, що містяться у Цілому, і використовує один метод. Для Порфирія існує радикальна відмінність предметів вищої теології, що є цариною Ідей та відокремлених від тіла субстанцій, і фізичної теології, що є цариною сил, які одухотворюють тіла. Проте можна стверджувати, що