Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Через півтора року навчання їй запропонували стати професіональною співачкою, настільки блискучими були успіхи. І знову чоловік заборонив, знову – чорна прірва між ними! А як усе помінялося, закрутилося, наче на каруселі, коли випадково побачила на столі у чоловіка лист від Миколи Тобілевича, адресований їм обом. Розлютилася від огиди – чому не показав, що приховав від неї, яку таємницю? Лист був написаний 9 серпня 1882 року в Єлисаветгра ді, тиждень, як отриманий. Микола Карпович писав: «Лист четвертий і останній… Якщо і цього листа спіткає така ж сама доля мовчання, то я переконаюсь, що ви припиняєте будь-які стосунки зі мною, та хоча при повному нерозумінні, але краючи серце, замовкну навіки. Ось чому я цього листа так затитулував… Ще раз прошу пояснити причину, якщо вона є. Вибачайте, бажаю благополуччя. Якщо набридаю листами, звиняйте. Зі щирою любов’ю до вас той, що колись був Тобілевич».
Марія летіла в думках до Києва, а за вікном вагона краєвид поступово змінювався, і прозоре чисте повітря ставало чим далі, тим теплішим. Згадала, як на петербурзькому вокзалі стояв Олексій Антонович із пригніченим виглядом, а поруч – радісний Євтихій з дружиною, яка ледь стримувала презирливу посмішку. Хіба ця розманіжена, благополучна генеральша могла зрозуміти, скільки сліз, роздумів, вагань, безсонних ночей минуло, коли нарешті зважилася на цей відчайдушний крок. Марія дивилася на її застигле обличчя і чомусь згадала жорстокі слова:
– Маю надію, що наше ім’я не буде заплямоване. Ви, любесенька, не маєте права ризикувати високим становищем вашого брата, великий князь дуже скрупульозно ставиться до своїх підлеглих. Якою ви станете акторкою, ще невідомо, а у нас дочка підростає, її майбутнє не можна ігнорувати через чиїсь примхи.
«Примхи» – ось як це називається, це сплетіння з оголених нервів, кохання, розпачу, надій!
Стояла біля вагона, дивилася чоловікові в очі з вдячністю, відпустив-таки після стількох вагань, образливих слів, принижень, але ж відпустив. Богу дякувати треба та любому братику, вплинув, довів, нагадав про обіцянку, розписку, що зберігав усі ці роки пан Тобілевич.
Тепер попереду три місяці волі – стільки їй чоловік дозволив побути самій, дав посвідку на перебування. А потім? А потім нехай буде, як складеться…
Розкланялася з невісткою, розцілувалася з Євтихієм, ледь стримуючи сльози. Брат із дружиною пішли вздовж перону, залишивши наодинці з чоловіком.
– Пробачте мені, Олексію Антоновичу. Я не можу не їхати…
Рвучко притис її до грудей:
– Присягнись, що через три місяці повернешся! Обіцяй!
– Альошо, любий, може, мене ще не приймуть у трупу, може, дебют буде невдалим, може, ще раніше повернуся, я ж не знаю, як складеться, – спробувала всміхнутись, а всередині все обірвалося – а раптом так і станеться?
Нахилився, ніжно поцілував руку:
– Ти знаєш, як я не хочу розлучатися з тобою, як не бажаю цієї артистичної… – зам’явся, підбираючи слово, не хотілося ображати перед розлукою, такою небажаною розлукою, – кар’єри. Ти сама знаєш, що табірне життя згубне для твого здоров’я.
– Північний клімат також! Але ж я живу тут із тобою, кинула Україну, поїхала за чоловіком. А зараз збувається моя мрія! Тобілевич пише, що Марко Лукич організував справжній український театр!
– Не продовжуй, не примушуй мене ще раз вислуховувати дифірамби цьому Кропивницькому. Ви скористалися жартом, моєю необачністю, це стало єдиною причиною того, що я дозволяю тобі їхати. Але, Марусю, не забувай: ти моя дружина перед Богом і людьми, не зганьби нашої родини, прізвища, не завдай страждань своїм батькам. Тричі вдарили у станційний дзвін, схожий на церковний, гулке відлуння окутало вокзал, перон, примусило поспішати.
Хлистов не витримав, почав жадібно обціловувати обличчя – очі, чоло, щоки, знову чоло, наче покійниці. І наостанок – довгий пристрасний поцілунок, так цілують наречену, так цілують коханку, так цілують жінку, без якої життя втрачає будь-який сенс…
Уже пропливли за вікном вокзал, перон, Олексій Антонович, брат із дружиною, а сльози все текли і не хотіли зупинятися. Так у сльозах і заснула, забулася болісним стражденним сном.
А вранці її розбудило сонце. Уперше за кілька днів ранкове проміння пробилося скрізь хмари, всміхнулося – все буде добре.
Ганна Григорівна, бідна родичка Хлистова, яку відправили супроводити Марію Костянтинівну в далеку путь, уже накрила стіл білою накрохмаленою серветкою, розставила прибори, виклала на таріль шматки буженини, пиріжки – їжу, що припасла з дому.
– Прокидайся, голубко, помолимося та й за сніданок, бо кава прохолоне.
Кавували без поспіху, жінка була не набридлива, делікатна, розмовами, розпитуваннями не обтяжувала. Цілісінький день Марія дивилась у вікно, почуття переповнювали, іноді не чула, не розуміла, що каже супутниця. Ця добра жінка ще й погодилася допомагати по господарству, безкоштовно, наче приймачка, нахлібниця.
Усе буде добре. Микола Карпович зустріне у Києві, усе владнається. Вона буде грати на сцені. Хіба не про це мріялося стільки років? Так, їй уже двадцять вісім, чи не запізно? А якщо… Далі боялася продовжувати думку, відганяла від себе, як чорного хижого птаха. Ніякого «якщо» не станеться, дуже висока ціна вже оплачена за цю примарну можливість грати, бути поруч з ним. Знайшла листа від нього, знову пробігла очима знайомі, вже вивчені напам’ять рядки: «Умови Вам Кропивницький обіцяє дуже вигідні, бо я поручився за Вас як за хорошу акторку. Терміново дайте відповідь, інакше зіпсуєте всю справу, тому що на Ваше амплуа нікого не запрошуємо, маючи на увазі Вас. З власного боку мушу сказати, як людина прив’язана до Вас, за Вашими словами, “як собака”, що умови дуже вигідні для Вас, жоден антрепренер не дасть таких грошей, не знаючи, як Ви граєте. Раджу погодитися, тому що коли ми почнемо грати у Києві, Ви сподобаєтесь публіці, у цьому я певен, то він може дати і 250 карбованців на місяць! Не затримуйте відповідь і відповідайте одразу: “Я згодна” – і чекайте на телеграму, коли і куди їхати. Костюмів особливих не треба, тільки малоросійських! Маю надію побачити Вас у Києві на драматичному поприщі. Відповідайте як можна швидше, навіть телеграмою на моє ім’я. Ваш вірний Тобілевич».
Потяг сердито зашипів, повільно зупиняючи колеса. Заскреготало залізо. За вікном метушились зустрічальники, дехто з радісними обличчями, із квітами в руках. Вона з тривогою виглядала Миколу Карповича, Ганна Григорівна спокійно сиділа біля валіз, речі всі давно вклала, відпочивала. Марія пришпилила модного капелюшка,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.