Читати книгу - "Рікі та дороги"

Мені все в голові гойдалося, бо я знав, що мама померла, а померлі люди не можуть приходити до живих, таке буває тільки у фільмах і в снах, але мені ніколи нічого не сниться.

Жінка тихо плакала переді мною і шморгала носом.

Зайшла бабуся й рішуче сказала:

— Ну все, досить, досить із дитини.

Вона стояла й дивилася на нас, аж поки ця жінка не встала і не пішла до іншої кімнати, а бабуся зачинила двері.

Я відчув, як нудота зникає і кімната перестає хитатися. Тоді додивився серіал, хоча не пригадаю, що далі в ньому відбувалося. Якби я вже тоді вигадав цю історію з цифрами, то це було б:

Я чув, як бабуся просила цю жінку піти, але та сказала, що буде тут, скільки вважатиме за потрібне. Вона була вдома, коли я робив уроки й переписував уривок із підручника в зошит.

Китайці у своєму житті керуються суворими нормами та правилами. Є правила проїзду в транспорті, правила відвідування музеїв, кінотеатрів, різноманітних виставок, фестивалів тощо. Китайці дотримуються режиму дня. Після обіду є обов'язкова перерва на дві години в школярів, студентів, робітників і службовців.

А в магазинах, які не зачиняють на перерву, продавці іноді сплять на робочих місцях, поклавши голову на прилавок. Національною гордістю китайців є кухня, яка має трьохтисячолітню історію. Тільки в китайській кухні можна скуштувати свинину, яку не відрізниш від курки, рибу, що за смаком нагадує баранину, та інші страви, походження яких важко визначити.

І я подумав, що мені подобаються ці китайці, бо в них усюди порядок і вони смачно готують. А потім згадав, що востаннє їв сьогодні в школі. Але я не хотів виходити до іншої кімнати, тому що там була ця жінка. Тож узяв книжку й став читати, навіть не взявши яблука. Я зауважував, як очі бігають рядками, і навіть не намагався зрозуміти слова.

Колись давно в школі розповідали, що ми впізнаємо слово не за літерами, а за контуром. Тобто ми сприймаємо слово як щось цілісне, а не просто набір літер. А потім ми виконували вправу: читали текст, у якому слова було написано різними цифрами й латинськими літерами, — і всі змогли його прочитати, а це означало, що ми справді впізнаємо слово, як упізнаємо знайомі речі, і тоді все стає зрозумілим. Я запам'ятав цю інформацію, тому що дуже любив читати і вважав, що вона може знадобитися.

А тоді жінка відчинила двері й запитала, чи я щось сьогодні їв? Я нічого не відповів. Тоді вона сказала:

— Я зараз приготую погамати, а потім покличу тебе до столу.

— Але до вечері ще понад годину, — різко відповів я, бо мене аж сіпнуло через слово «погамати».

Вона зітхнула й зачинила двері. Я почув: вона заходилася готувати, а згодом до неї приєдналася бабуся. На годиннику була 18:14, і я подумав, чи не може в мене від усіх цих переживань статися серцевий напад, і прислухався, як б'ється моє серце, а тоді став лічити удари, і їх у середньому було по одному за секунду, а за хвилину було шістдесят чотири удари.

Тоді двері відчинилися й зазирнула бабуся. Вона сказала, що треба поїсти, бо я весь день голодний. І я її послухав. Ми сіли за стіл, бабуся — поряд, а ця жінка — навпроти мене. Вона нічого не їла. Я поклав собі на тарілку палюшки зі сковорідки, окремо — салат, і ще взяв три ложки сметани й заходився їсти. Бабуся налила мені склянку компоту. Вона також нічого не їла, лише дивилася на мене. Мені стало некомфортно, тож я сказав:

— Смачного.

Тоді й вони почали їсти.

Я ретельно пережовував кожен шматок, не менше двадцяти разів, щоб їжа не застрягла мені в шлунку. Я доїв, а тоді встав з-за столу та сказав:

— Дякую за вечерю. Я піду до кімнати.

Але я не знав, що далі робити, бо день остаточно сплутався.

Тоді ця жінка встала й узялася прибирати зі столу. Вона запитала, чи не хочу я їй допомогти. І я закляк, бо не знав, як учинити. Я сказав:

— Добре.

І взяв бабусину тарілку й відніс на кухню.

Потім повернувся до кімнати, а жінка вийшла на кухню з рештою посуду. Бабуся й далі сиділа за столом та, судячи з виразу її обличчя, про щось напружено думала. Її губи були стиснуті так, що мало не діставали їй до носа, і, за моїми спостереженнями, це була найглибша фаза роздумів.

— Матвію, — покликала жінка з кухні.

Я зайшов у кухню, бо все одно не знав, що робити далі.

Вона вручила мені білий вафельний рушник і одна за одною почала подавати тарілки. І я став їх витирати, ретельно, по колу, а також зі зворотного боку. У моїй голові закрутилася плівка, як у кіно, коли його на відеомагнітофоні перемотуєш назад, і все рушило у зворотному порядку, потім я відчув запах кориці й цукрової пудри, хоча його тут не могло бути, бо кухня в бабусі пахла деревом і трохи сирістю, якою тягнуло з підвалу.

— Дивись: пальці як у дідуся, — сказала вона, показуючи на мої мокрі руки.

Я дивився на них і напружено думав. Тоді вона витерла руки об рушник, підійшла й обійняла мене.

* * *

У школі дуже люблять дітей, які багато пам'ятають і вміють використовувати це за потреби. Які можуть згадати, що вчили рік чи два тому, і прикласти ці знання до вирішення якоїсь конкретної ситуації.

У школі дуже люблять дітей, які вміють розв'язувати задачі, для них улаштовують змагання спочатку на рівні школи, а потім на рівні міста і так далі. Найкращих дітей відправляють у телевізор, і там вони змагаються з іншими дітьми, у кого чудова пам'ять, а решта на це дивиться.

І коли діти розв'язують задачі, вони не лише послуговуються знаннями, а й згадують відчуття, що їх