read-books.club » Сучасна проза » Коханці Юстиції 📚 - Українською

Читати книгу - "Коханці Юстиції"

197
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Коханці Юстиції" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 54
Перейти на сторінку:
виявлялося навіть не золотом, а самим виживанням.

Однієї з перших ночей грудня їх (і навіть колишніх членів місцевої компартії) під посиленим конвоєм та в кайданах пригнали на залізничний вокзал. Із повибиваними зубами й вивихнутими суглобами, посинілі, обдерті й босі, вони мало нагадували ще недавніх господарів міста. Втім, коли їх прикладами карабінів сяк-так заштовхали до «столипіна» і в’язничний потяг тяжко рушив на схід, вони, не змовляючись і востаннє, спеціально для рідного міста, затягли «Блюз батяра» з його прощальним куплетом:

Не втечу я вже в пампаси,

Хоч би-м сильно того хтів —

Я не то шоби попавси,

Я, як кажуть, залетів.

Бо за Сибіром сонце сходить, з океану воду п’є —

Будь здорова, моя мила! Не гнівиси — yeah, yeah, yeah...

Їх вивозили назавжди, й ніхто на той час не сказав би, що так їм буде краще. Адже за нецілі два роки мала початися вже таки справжня масакра. Хтось із них обов’язково пішов би в кати, а хтось у жертви, хтось неминуче став би мародером і погромником, а хтось виявився б євреєм; хтось — підпільником, а хтось поліцаєм; хтось — і поліцаєм, і підпільником; хтось мордував би євреїв, а хтось би переховував їх за гроші; а хтось і за совість.

Добре, що жодному з них не дали його шансу. Точніше, дали, але інший: з голодухи і виснаження простягнути розпухлі ноги на далекому лісоповалі.

7

А що Фелюсь? Вивезли разом з іншими? Пропав у непролазних тайгових нетрях? Замерз посеред великого азійського степу? Загнувся з голодухи й діареї в норильському бараці?

Найцікавіше, що ні. Чомусь ні. Чомусь його й далі тримали в нашому міському арешті. Ба більше, за якийсь тиждень-дру-гий його випустили. Чомусь.

Нелька здала Фелюся. Фелюсь усіх інших. Так це малося розуміти. Проте ніхто й ніде, і ніколи цього не довів. То навіщо кидати тінь на, як цілком може виявитися, невинну людину?

Вдаймося ж не до чуток чи домислів, а до фактів.

12 грудня 1939 року, пізнього пополудня, Фелюсь Гоппе вийшов з арешту, але замість додому попрямував, трохи горблячись і щулячись від холоду, до улюбленої колись «Мордов-ні» — на той час уже міської робітничо-ремісницької фабри-ки-їдальні імені Карла Маркса. Там із ним трапилось ось що.

Забачивши його, численні відвідувачі вражено розступилися. Ставши перед шинквасом, він замовив одну за одною три чарки горілки, кожну з яких тут же вихилив у цілковитій тиші. Відтак казав налити собі великий кухоль бочкового пива. І поки він та шинкар з різних перспектив безмовно й напружено спостерігали за повільним осіданням піни, звідкілясь виліз той бугай.

Усім собою повиснувши на Фелюсі, він став його щодуху обіймати, м’яти і притискати до грудей, щось недоладне при цьому бурмочучи. Коли ж урешті відпустив, то всі побачили, що Фелюсь якогось дідька сповзає по стінці шинкваса на підлогу, вуста його кривляться в дуже дивній болісній усмішці, а з-під серця починає фонтанувати темна венозна кров. Сміливіші серед присутніх кинулися на поміч, але єдине, що вони змогли для нього зробити, — це поскидати шапки. Фелюсь не жив.

Ніхто й не запримітив, як убивця-бугай вислизнув з їдальні. Дехто наполягав на тому, що бачив, як він ховає за пазухою кожуха закривавлене різницьке шило. Інші це заперечували.

Правда це чи ні, батько знати не міг.

Достеменно відомо тільки те, що того ж самого дня в місцевості Санта-Моніка, штат Каліфорнія, помер від серцевого нападу славетний актор Дуґлас Фербенкс-Старший. Останніми його словами були: «Я ніколи не почувався так добре».

Померлий за чистоту кінематографа Фелюсь, повержений король нашого міста, напевно, з ним погодився.

Розділ п’ятий. Мирослав, або телеграми цісарю

1

Великдень 1908 року в католиків західного та східного обрядів випадав по-різному — на 19 і 26 число місяця квітня. Коли ми стверджуємо, що студент Мирослав Січинський застрелив графа Андрея Потоцького вербної неділі, то варто пам’ятати: вербною вона була не для всіх християн. Тобто й не вербною радше, а пальмовою — niedziela раїшоша, Palmensonntag.

12 квітня, годині о пів на другу дня, Січинський Мирослав, син Миколи, 1887 року народження, студент третього року філософії Львівського університету, дочекався своєї черги й отримав запрошення на аудієнцію до приймального покою крайового намісника Галичини, кавалера орденів Золотого Руна, Великого Хреста Леопольда, а також Лева і Сонця графа Андрея Потоцького. Розмова між юнаком та урядником довгою не була й навряд чи взагалі починалася. Січинський мав при собі револьвер, з якого вистрелив у Потоцького чотири рази. При цьому вже перші дві кулі, влучивши в голову, виявилися смертельними, третя й четверта зачепили намісни-кову руку та плече. Після цього милосердий Господь, можливо, з нагоди свята, нагородив графа Андрея ще цілою годиною вмирання. Протягом цього часу останній устиг зрозуміти, що з ним трапилося. Це вкрай важливо в разі наглої смерті, бо звільняє від надміру пронизливо-болісних метань у Переході. Крім того, це дало змогу графові прийняти останні таїнства від невідкладно викликаного на місце події духівника, а також, згідно з неперевіреними джерелами, попрощатися з дружиною та дітьми. І нарешті — саме в цю годину граф Андрей зумів виголосити оту заключну фразу всього життя, від якої бере початок його посмертний культ: «Телеграфуйте цісарю, що я був йому вірним слугою».

За одну годину можна, як бачимо, встигнути страшенно багато.

Молодий убивця тим часом навіть не намагався зникнути. Не вчинивши найменшого спротиву й жодного разу більше не скориставшися револьвером, він здався поліціянтам, ніби лише цього і прагнув. Коли його зі скрученими про всяк випадок руками м’яко виводили з приміщення крайової управи на Гетьманських Валах до щойно підігнаного в’язничного екіпажа, він так само встиг виголосити фразу, й вона також увійшла в історію: «Це за вашу кривду, за вибори, за Каганця!»

Фразу було адресовано не повітрю, а конкретній групі селянських делегатів, що того дня так само прийшли до графа на аудієнцію й терпляче дочікувались у коридорах своєї черги. Зрозуміло, що всі чотири постріли з подальшою метушнею неабияк потрясли їх. Своїми словами Січинський апелював саме до них, саме їм він пояснював, що означає це вбивство. Ім’я Марка Каганця, селянського активіста, вбитого жандармським багнетом під час екстремально жорсткої виборчої кампанії якісь лише два місяці тому, було як відкрита кривава рана.

Того дня Січинський вимовляв Каганцеве ім’я вже вдруге. Вперше — коли в приймальному покої графа

1 ... 13 14 15 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханці Юстиції», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коханці Юстиції"