Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Дюбаррі, власне, була аж ніяк не лиха. Достеменна жінка з народу, вона мала всі переваги нижчих верств і певну ласкавість вискочня, була приязна й панібратська з усіма, хто був добрий до неї. Через пиху їй швидко припадав до серця кожен облесник, недбало й великодушно вона радо надає кожному, хто просить, — ця жінка нітрохи не була лиха або заздрісна. Але для Дюбаррі, що так запаморочливо видерлась угору, не досить просто відчувати владу, вона хоче її бачити й чути, прагне марнославно тішитися щедрим промінням неправедної шани, а над усе жадає потвердження своїх прав. Вона хоче сидіти попереду всіх придворних дам, хоче носити найкоштовніші діаманти, найпишніші вбори, мати найкращі повози й найбаскіших коней. Все це вона без клопоту отримує від легкодухого, сексуально цілком їй підвладного чоловіка, їй ні в чому не відмовляють. Але трагікомічність усіх незаконних володарів (не втік від цього навіть Наполеон!) саме в тому, що наостанок їхнє несите честолюбство прагне визнання від законних. Отож і графині Дюбаррі, хоч біля неї увивається все дворянство і їй потурає в усьому двір, після всіх уволених бажань кортить домогтись іще одного: щоб її становище визнала перша дама двору, щоб ерцгерцогиня Габсбурзького дому радо й приязно поставилась до неї. Бо ж мало, що ця «petite rousse»[25] (так у безсилій люті вона зве Марію Антуанетту), це мале й дурне шістнадцятирічне курча, що по-французьки до ладу й говорити не вміє, що не може доконати такої сміховинної дрібниці — зробити мужем власного чоловіка, — мало, що ця не по волі незайманка все копилить губи і без ножа її ріже перед очима цілого двору, вона навіть насмілилась цілком відкрито й безсоромно глузувати з неї, глузувати з наймогутнішої жінки при дворі — ні, так воно не минеться!

В цьому майже гомерівському двобої право безперечно й непохитно стоїть на боці Марії Антуанетти. В неї вище становище, їй зовсім нема потреби щось казати тій «дамі», бо ж попри всі полиски семимільйонних діамантів на грудях графиня стоїть набагато нижче спадкоємиці трону. Але Дюбаррі підпирає реальна влада, вона цупко тримає короля в руках. Уже скотившись на найнижчі щаблі морального падіння, цілком збайдужівши до держави, родини, підданих і світу, бундючний цинік — après moi le déluge[26], — Людовік XV прагне лише спокою й утіх. Занедбавши все, він анітрохи не журиться звичайністю на своєму дворі, добре знаючи, що мусив би тоді починати з себе. Він уже й так довго правив, у ці останні роки він хоче жити, жити тільки для себе, а по ньому все довколишнє нехай хоч западеться. І як же збаламутив його спокій цей раптовий і прикрий спалах жіночої війни! Дотримуючись епікурейських засад, він волів би нікуди не втручатись. Та Дюбаррі щодня йому туркає, що не дасть себе так гань­бити отій недорослій штучці, не дасть глузувати з себе перед цілим двором, що він мусить оборонити її, підняти її честь, а заразом і власну. Зрештою королю набридли ці крики і плачі, він викликає пані де Ноай, старшу фрейліну Марії Антуанетти, щоб таки дізнатися, звідки той вітер віє. Спершу він тільки вихваляє і славить онукову дружину. Але мало-помалу вплітає всілякі зауваження: на його думку, дофіна дозволяє собі трохи вільно розводитись про те, що бачить, і годилося б звернути на це її увагу, бо у вузькому родинному колі така поведінка може мати вкрай прикрі наслідки. Цю засторогу фрейліна враз переказала (чого й сподівалися від неї) Марії Антуанетті, та розповіла тітонькам і Вермонові, він, зрештою, австрійському послові Мерсі, а той, звичайно, на смерть перелякавшись, — що ж буде з альянсом! — мерщій відсилає посланця до Відня, написавши про все імператриці.

Ну й прикра ситуація для побожної, надміру правовірної Марії Терезії! У Відні її славетний комітет звичайності таких-от дам безжально шмагає батогами й запроторює до виправних закладів — і невже вона звелить своїй дочці виявляти люб’язність тій особі? З другого боку, хіба ж можна їй ставати проти короля? У змученій материній душі затято засперечалися сувора католичка й політик. Зрештою давня і вправна дипломатка ухилилась від рішення, зіпхнувши всю справу на державну канцелярію. Доньці сама нічого не пише, а своєму міністрові Кауніцу звеліла скласти рескрипт для Мерсі, доручивши тому залагодити цей політичний вибрик Марії Антуанетти. Отак вона зберегла доброзвичайність і все ж сказала дитині, як слід поводитись, адже Кауніц розтлумачує: «Бути нелюб’язним із тими, кого король наблизив до себе, значить зневажати його самого; якщо король уважає когось гідним своєї довіри, то нікому не дозволено гадати, є в цьому слушність чи ні, всі мають бути такої ж думки; вже самий монарший вибір слід шанувати без усяких заперечень».

Сказано ясно і навіть занадто ясно. Але ж Марію Анту­анетту, мов чортиці, під’юджують тітоньки. Коли їй прочитали листа, вона своїм звичаєм спокійно й недбало проказала «так, так, гаразд», а собі гадає, що нехай старе луб’я Кауніц базікає про все, що заманеться, а в її приватні справи нема чого втручатися жодному канцлерові. Бо відколи вона примітила, як страшенно злоститься та дурна особа, «sotte créature», все це для малої гордовитої дівчинки набуло по­двійної принади, вона, ніби й не сталося нічого, затинається й далі у своїй упертій мовчанці. Щодня зустрічає фаворитку на балах і бенкетах, за гральним столом і навіть на обідах у короля й бачить, як та чекає, косує і тремтить від збудження, коли вона десь поблизу. Але чекай, чекай собі до Страшного суду: дофіна так само презирливо підбирає губи, якщо раптом гляне в її бік, і зимно проходить повз неї — слово, якого нетерпляче жадали Дюбаррі, король, Кауніц, Мерсі, а потай і Марія Терезія, так і не промовилось.

Тепер війну оголосили вже відкрито. Придворні, мов навколо задерикуватих півнів, згуртувалися біля двох жінок, що затято мовчали, одна — зі сльозами безсилої люті в очах, друга — зі зверхнім, зневажливим усміхом на вустах. Усі хочуть бачити, знати й б’ються об заклад, законна чи незаконна володарка Франції поставить на своєму. Такого втішного видовиська у Версалі не було вже віддавна.

Тепер король уже розгнівався. Навиклий у своєму палаці до візантійської догідливості, до того, що, навіть не сказавши до пуття, він кліпне ледь повікою і вже кожен запопадливо хапається