Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Почувши мій сміх, вони підвели на нас очі, і на їхніх обличчях відбився панічний жах — немовби, прийшовши до зоопарку, вони раптом самі опинилися в клітці. Шериф Кендл незграбно ступнув до дерева, схопившись рукою за пістолет. Він пильно розглядав нас, мружачи очі так, наче дивився на сонце.

— Гей ви там...— почав був він, але його враз перебила місіс Бастер:

— Шерифе, ми ж умовилися, що говоритиме з цими його велебність.

Вона була твердо переконана, що її чоловікові, як представникові самого бога, завжди й в усьому має належати перше слово.

Велебний Бастер прокашлявся й потер руки, схожі на сухі, шорсткі щупальця якоїсь комахи.

— Доллі Телбоу,— промовив він, і голос його прозвучав навдивовижу гучно, як на такого малого кощавого чоловічка.— Я звертаюся до вас за дорученням вашої сестри, цієї доброї, великодушної жінки...

— Саме так — великодушної,— проспівала за ним його дружина, а місіс. Мейсі Вілер, мов папуга, вторувала їй.

— ...якій сьогодні заподіяно такого тяжкого удару.

— Саме так — удару,— луною озвались обидві ті пані своїми натренованими в церковному хорі голосами.

Доллі поглянула на Кетрін, тоді торкнулася моєї руки, немовби просила пояснити, чого їм треба, тим людям, що люто зиркали на нас знизу,— достоту як хорти, оточивши дерево із загнаним туди опосумом. Несвідомо,— по-моєму, просто аби мати щось у руках,— вона взяла сигарету з пачки, яку залишив нам Райлі.

— Який сором! — зойкнула місіс Бастер, труснувши своєю лисуватою голівкою. Ті, хто прозивав її старою шулікою,— а таких було багатенько,— напевне, мали на думці не лише її вдачу, а й зовнішність: її маленька хижа голівка стриміла між високими вугластими плечима на непомірно великому, дебелому тулубі.— Який сором, кажу. Це ж треба зовсім віддалитися від бога, щоб сидіти отак на дереві, наче п’яний індіанець, та ще й смалити сигарети, мов якась...

— Шльондра,— підказала місіс Мейсі Вілер.

— ...шльондра, тим часом як ваша сестра лежить убита горем.

Мабуть, вони таки справедливо написали в тій телеграмі, що Кетрін може бути небезпечна. Як підхопиться вона, як закричить:

— Гей ти, велебнице, ану не смій узивати нас із Доллі шльондрами, бо ось я зараз як злізу та як дам тобі, то й кісток не позбираєш!

На щастя, ніхто з них не зрозумів її погрози, а то шериф міг би ще й пальнути їй у голову, це вже будьте певні; і не один білий у містечку сказав би, що він правильно зробив.

Доллі була видимо приголомшена, проте не втратила самовладання. Уявіть собі — обтрусила спідницю та й каже:

— А ви подумайте трохи, місіс Бастер, то зрозумієте, що ми тут ближче до бога, ніж ви, на кілька ярдів ближче.

— Молодець, міс Доллі! Оце відповідь! — То обізвався суддя Кул; він поплескав у долоні й схвально засміявся.— Ну певно ж, вони ближче до бога,— пояснив він, анітрохи не бентежачись під осудливими поглядами інших.— Адже вони на дереві, а ми на землі.

Тоді місіс Бастер налетіла на нього:

— Я завжди мала вас за християнина, Чарлі Кул. А християнинові, як я розумію, негоже сміятися з бідолашної схибнутої жінки й під’юджувати її.

— Ви подумайте, Селмо, кого ви називаєте схибнутою,— відказав суддя.— Це теж не дуже по-християнському.

Тепер відкрив вогонь його велебність Бастер:

— Скажіть мені ось що, суддя. Навіщо ви прийшли сюди з нами? Хіба не для того, щоб виконати волю божу в ім’я милосердя?

— Волю божу? — здивовано перепитав суддя.— Та вам та воля відома не більше, ніж мені. А може, саме бог і напровадив цих людей піти оселитися на дереві. Визнайте принаймні те, що вам він не повелів стягти їх звідти, коли, звісно, не вважати за бога Віріну Телбоу, хоч дехто з вас і ладен у це повірити, га, шерифе? Ні, панове, я прийшов сюди не з чиєїсь, а із своєї власної волі, мені просто захотілося прогулятись, бо в лісі цієї пори року дуже гарно.— І він зірвав і встромив собі в петельку кілька поруділих фіалок.

— Під три чорти всі ці балачки,— почав був шериф, але його знов перебила місіс Бастер: мовляв, лайки вона аж ніяк не потерпить, та й його велебність теж, чи не так? І його велебність, підтримуючи її, докинув: авжеж, ні в якому разі, хай його нечистий вхопить, коли так.

— Тут командую я,— заявив шериф, випнувши свою хижу щелепу.— На такі справи існує закон.

— Чий закон, Джунісе? — спокійна запитав суддя Кул.— Не забувайте, що я засідав у суді двадцять сім років, куди більше, ніж ви прожили на світі. Будьте обережні. Ми не маємо законного права заборонити міс Доллі робити те, що вона робить.

Анітрохи не збентежившись, шериф поліз на дерево.

— Не будемо сваритися,— улесливо промовив він, і ми побачили його криві, мов собачі ікла, зуби.— Ану злазьте звідти всі троє.

Але ми й далі сиділи, наче птахи в гнізді, і він, люто вискалившись, почав розгойдувати гілляку, ніби хотів струсити нас на землю.

— Міс Доллі, ви ж завжди були така миролюбна,— обізвалася місіс Мейсі Вілер.— Зробіть ласку, ходім разом з нами додому, а то ви так і обід пропустите.

Доллі спокійно відповіла: ми, мовляв, не голодні, а вони? І що для кожного, хто захоче, у нас знайдеться куряча ніжка.

— Ви змушуєте мене вдатися до сили, мем,— сказав шериф Кендл і підтягся трохи вище. Гілляка під його вагою тріснула, і по всьому дереву пішов сумний і лиховісний гук.

— Якщо він когось із вас зачепить, стукніть його по голові,— порадив суддя Кул.— А ні — то я сам це зроблю,— додав він у раптовому припливі войовничості, а тоді підскочив, мов жаба за комахою, і вчепився в один з шерифових черевиків, що звисали з дерева. А шериф у цю мить саме ухопив за ноги мене, і Кетрін вчасно притримала мене за поперек. Ми помалу з’їжджали вниз і, здавалось, усі от-от гепнемося на землю. Хвилина була до краю напружена. Аж раптом Доллі вилила шерифові за комір залишки нашого оранжаду, і він, брутально вилаявшись, пустив мої ноги. Обидва вони — і шериф, і суддя —