Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

Для Петра Дмитровича Пришелепка час давно зупинився. Його більше не існувало. З тієї самісінької хвилини, як востаннє глянув, прощаючись, на чарівну жінку-лікарку Антоніну Романівну Безстрашну й пішов назавжди. Зневажений та принижений, немов ображене кошеня, котре довго терлося біля ніг господині в надії, що його богиня якось на секунду зійде з своїх королівських висот і хоч кінчиком пальця доторкнеться до його почуттів. Тої миті він, Пришелепко, ще не знав, навіть не підозрював: вона його доля. Що варто було лише вперше зустрітися очима зі своїм неочікуваним щастям, як у серці того кошеняти, яким він випадково прибився до чужого двору, раптом прокинувся справжнісінький лев. Великий і могутній. Здатен зруйнувати весь світ, якщо він, світ, повстане проти неї, його богині.

Будді потрібно було сорок днів і ночей, аби душа пройшла всіма закапелками буття в пізнанні самого себе, як істини. Петру Дмитровичу істина відкрилася разом з першим подихом любові. Саме тоді прийшло усвідомлення свого місця у світі та свого шляху. Бо тільки добро здатне творити добро, а краса – прекрасне. Він знав – вона його істина. Ця невеличка тендітна жіночка-лікар, яку він безумно любить. Вона – його ключ до пізнання світу. Шлях приземленої людської сутності до вершин пізнання Всевишнього-Творця. Йому споконвіку було відомо про сім кіл пекла, якими мусить пройти кожен на путі до своєї мрії. Шість із них він уже пройшов. І тепер дивився позаду себе на свої поневіряння, болі та розпач, які рвали щоразу душу навпіл, що хотілося у відчаї вмерти. Топталися по серцю; аби знищити в ньому іскру божу та посіяти зло і ненависть замість любові. Бо тільки тоді в людському серці прокидається енергія Абсолюту: найвеличніша і всюдисуща та усвідомлення волі Творця і він, Творець, одночасно. Якби вона, Антоніна Романівна, знала, що не дивлячись на всі приниження і образи, і на хвилину не залишає душі Пришелепка, почувалася б значно певніше. Особливо тепер, коли його серце жило у ній. Він дивився і бачив світ навколо неї її очима, чув кожну думку, кожне слово, сказане і приховане від неї іншими. Здатність відчувати та зчитувати інформацію з просторового ефіру навколо, дарована в юності небесами, несподівано стала для нього рятівним жилетом у божевільному круговерті подій, що розкручувалися довкола нього та чарівної жінки-лікарки Антоніни Романівної.

Знаючи про серйозну небезпеку своєму щастю – Петро Дмитрович місця собі не знаходив. Довго блукав берегом річки, доки не зупинився перед високою гранітною скалою, що нависала над водяним виром та здалеку здавалася величезним зубом казкового дракона, який у незапам’ятні часи виповз із первісних вод, щоб гризанути земну «твердь». Спроба, мабуть, виявилася марною. Бо лише камінний прямовисний зуб стримів над водою, нагадуючи усім, що на чуже нічого відкривати пащеку, бо зуби зламаєш.

Раніше, ще тоді, як сонце зависало в зеніті над річкою, під скалою, на глибині, в темному проваллі коло верті, було видно спини величезних жирних сомів, які групами, по кілька штук, ховалися за підводним камінням в очікуванні вечора. Та після того, як кілька десятків патріотів Нового Барбадосу, зібравшись якось до купи, заявили на весь світ про стратегічний курс розвитку держави в сторону заходу: подалі від смердючих боліт варварів-барбаросівців, у щасливу сім’ю дружніх західних народів. Перед Верховним Хуралом несподівано виникло питання щодо відповідності руху Сонця по небу. Адже воно, Сонце – творець життя, мало служити дороговказом і вселяти у кожного свідомого громадянина Нового Барбадосу надію на шляху в країну мрій. А не світити на те місце, що знаходиться нижче пояса та своєю поведінкою виявляти неповагу до офіційно проголошеного курсу держави. Одним словом – снуєш у нашому повітряному просторі – будь добрий – підкоряйся нашим законам. А то задіємо ППО. І тоді отримаєш на горіхи.

Після нетривалих дебатів, Верховний Хурал Нового Барбадосу вирішив – поставити ультиматум Сонцю. І терміново відправив світилу ноту протесту. У змісті ноти говорилося: «Або ти будеш ходити небом, як потрібно нам – згідно нашого стратегічного курсу, із заходу на схід до сусідів, а не так, як тепер, або ми, громадяни Нового Барбадосу, переламаємо тобі ноги. І тоді повзатимеш, а не бігатимеш небосхилом.»

Для благої справи патріотична більшість законослухняних громадян за кілька днів на волонтерила цілу купу грошей. Таємно, в глибокій секретності від ворогів, склепали супутник. А щоб зекономити на ракетоносієві, масово закупили кілька мільйонів гумових контрацептивів. Та за допомогою західних фахівців-партнерів зліпили метальну машину за принципом тих, що в середні віки використовувалися для руйнування міст. І, піймавши можливість, коли Сонце перебувало в найближчій точці від землі, над Новим Барбадосом, розтягли метавку й метнули супутник з нотою протесту прямісінько у світило. Ніхто не знає, чи він долетів. Проте, той день було офіційно проголошено державним святом, а Новий Барбадос – космічною державою. Громадяни масово святкували: їли шашлики та пили горілку. Усі раділи, скандували по всій державі: «Разом нас багато, нас не подолати. Ми неперевершені, замахнулися на самісіньке Сонце. Бо навіщо воно, Сонце?! Коли нам світить геній великого Нанюходоносера та його родичів. І ведуть нас у країну мрій.»

З тих пір Сонце перестало звично ходити по небу. Зупинялося на східних кордонах Нового Барбадосу. Довго вагалося. І потім обережно, скрадаючись манівцями, обходило Новий Барбадос. Такий несподіваний і нахабний вчинок барбадосівців не на жарт збентежив світило. І Сонце вирішило триматися поодаль цих дивних і непередбачуваних людей.

Отож, скільки не приглядався Петро Дмитрович до темних вод ріки: ані дрібних верховодок біля поверхні, ані жирних сомів на глибині так і не побачив. «А все таки, рибі потрібно Сонце. Всевишній. Їй замало світла від генію великого і мудрого Нанюходоносера,» – обізвалося в душі вчителя. Згодом усівся на щополочку гранітного зуба під дикою грушкою, що якимсь дивом, чіпляючись корінням за тріщини між каменюками, одиноко маячила над скалою. Це було найкраще місце для зустрічі з людоловами. Мисливцями за його душею. Звідси проглядалася місцина на кілька десятків метрів. І підкрастися непомітно було неможливо. Не поспішаючи, дістав сигарету й закурив. Він не боявся їх. А навпаки – хотів швидше зустрітися з ними. Та раз і назавжди поставити в цій історії крапку. Знав – це сьоме, останнє коло земного пекла, яким обов’язково мусить пройти, перш, як його душа повернеться на спочинок в обійми Всевишнього. Був певен: він пройде всіма тернами з честю. Витримає найстрашніше. І не дасть занапастити свою любов. Своє неціловане щастя, – чарівну жінку-лікарку Антоніну Романівну.