Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

- Буде господині на пироги до свят, – посміхнувся, прощаючись, оперативник. – А м’ясо тушковане тривалого зберігання – вам з друзями на рибалку.

Розділ VII

Близько десятої з приймальні головного лікаря подзвонили.

- Антоніна Романівна, зайдіть до Прокопа Прокоповича, – промовила секретарка і трохи згодом, немов попередження, додала, – на вас тут чекають.

- Обох? – механічно перепитала Безстрашна.

- Ні. Лише вас одну.

Антоніна Романівна миттєво глянула на медсестру. Та безтурботнорозглядала щось на моніторі комп’ютера «З нею вже говорили, – майнула думка в Безстрашної. – Тому викликають мене одну. Офіційно. Через секретаря. І не Прокіп Прокопович. Мабуть справи мої зовсім кепські і пов’язані з Пришелепком. Адже випадок по-справжньому унікальний. Виходить за межі всякого розуміння. А, може, він дійсно ворожий агент чи іншопланетянин? І я, свідома законопослушна громадянка Нового Барбадосу, не лише випадково затяжіла від нього, а ще й втюхалася по самісінькі вуха. Факт державної зради беззаперечний. Тягне на довічне ув’язнення.»

Повільно, крок за кроком, піднімалася східцями на четвертий поверх до кабінету головного лікаря, немов єретик на ешафот. Вона ще не знала, що на неї чекає там, нагорі. Та материнство, яке відчутно пульсувало у ній і тяглося всіма фібрами великого й доброго серця вчителя Пришелепка до світу, ураз рефлекторно наїжачилось в усі сторони з душі, очікуючи незриму, але близьку, небезпеку.

В кабінеті головного лікаря біля столу, навпроти Прокопа Прокоповича Нерубайзплеча, сидів незнайомець – приблизно одноліток Безстрашної. В дорогому вишуканому костюмі, з важким поглядом вицвілих очей за скельцями окулярів у золотій оправі, м’ясистим, трохи задовгим носом на випещеному обличчі та витягнутими в тонку смужку губами над жирним підборіддям.

- Знайомтесь, Антоніна Романівна, Хом’яков Леонід Абрамович, старший науковий співробітник центру стратегічних досліджень Нового Барбадосу. Хоче задати вам кілька питань, – промовив Прокіп Прокопович. Глянув на лікарку повним співчуття поглядом, піднявся із-за столу й вийшов з кабінету.

- Присядьте, будь ласка, – чоловік в окулярах кивнув на стілець навпроти себе. – Гадаю, вам, як позаштатному співробітнику органів, не варто нагадувати про нерозголошення нашої розмови? Центр стратегічних досліджень цікавить ваш пацієнт – вчитель Пришелепко з Вовчого хутора. Що ви можете сказати про нього?

- Я про все доповіла органам згідно інструкції, – несміливо відповіла лікарка.

- Знаємо. Ви сумлінно виконувати свій громадянський обов’язок. Детально вивчили вашу інформацію. А крім того? Щось нове? Нас цікавить його психологічний портрет. Характеристика особистості з явними та прихованими рисами характеру. Розумієте?

- Так. Розумію.

- Постарайтесь. Як жінка. Дайте волю фантазії.

- Він не такий, як усі. Особливий, – промовила Безстрашна, – Притягує до себе, немов магнітом. А коли дивиться в очі, здається, бачить наскрізь та безпомилково читає думки в голові, ніби живе в тобі.

- Тобто, при комунікації здатен енергетично підселятися в співрозмовника?

- Саме так.

- А звідки це в нього? Ви не цікавилися?

Антоніна Романівна на мить замовкла. Подумки зважувала, що можна говорити, а що ні. «Вони безумовно вже ознайомилися із медичною карткою Пришелепка. І знають про його здорову генетику та повну відсутність мізків у голові… Про це й говоритиму,» – думала Безстрашна.

- Мені здається, що це почалося в нього після незвичайного випадку з блискавкою в юності.

- І що ж за випадок? Цікаво?

- Розповідав, що якось його прямісінько в тім’ячко тяпнула блискавка. Мізки випарувалися через вуха, а згодом з’явилися паранормальні здібності. Здібність керувати природними явищами, розуміти мову усього живого – від найменшої тлі на листі до орлів у небі.

- Якась фантастика. Якби ви не були лікарем і нашою людиною – зроду-звіку не повірив би. Це дійсно так? – науковець зацікавлено вперся поглядом у Безстрашну.

- Своїми очима бачила на тім’ї пляму в формі ромашки.

- Вдарила і не забила. Важко уявити.

- Живий, як бачите. Тільки коли розхвилюється – б’ється електричним струмом, як риба-скат.

- Хто ще, окрім вас, це бачив? – здивовано вихопилось у Хом’якова.

- Бачила медсестра. Коли він раптом розхвилювався й вибив напругу по всій лікарні.

Науковець несподівано замовк, про щось напружено метикуючи в голові.

- Вибачте за недоречне питання, чому ви так цікавитесь ним? – нарешті спромоглася запитати лікарка. – Невже він насправді ворожий агент чи іншопланетянин, як я й доповіла?

- Гірше. Особливо небезпечний індивід. Становить загрозу спокою та стабільності в Новому Барбадосі.Доречі, ви не знаєте, де він тепер? Випадково не виходить на зв’язок?

- Не знаю, – сумно промовила Безстрашна. – Певно, десь у себе. У Вовчому хуторі. Куди йому ще подітись.

Під серцем жінки від слів Хом’якова похололо. Раптом зробилося настільки шкода Пришелепка, що захотілося розплакатися од безсилля допомогти йому. «Навіщо япрогнала його? Тепер ці люди піймають і замучать. Адже він зовсім безпомічний, бо його велике серце разом із блискавицею живуть у мені.» – розпинала себе думками Безстрашна.

- Ще одне запитання до вас, Антоніно Романівна. Останнє. Ви вагітна від нього? Так? А якщо раптом виникне потреба в дослідженні материнського плоду – дасте добровільну згоду на вилучення? Це необхідно для науки.

У Безстрашної з очей бризнули сльози. Жінка, не соромлячись, заридала. Науковий співробітник без найменшої тіні співчуття й жалю мовчки спостерігав за стражданнями Безстрашної. Своїм професійним чуттям він розумів: все, про що вона говорила – чистої води правда. Болюча й нестерпна для неї. Котра гострим лезом ножа безжально різанула по жіночому серцю.

 «Тепер головне – вистежити й піймати Пришелепка для детального наукового вивчення. А далі час покаже, як бути з жінкою, – думав старший науковий співробітник центру стратегічних досліджень Хом’яков Леонід Абрамович. – Час піднімати опричників із поліції та гицелів з територіального центру кошерного м’яса рогатої худоби. Ті «відморозки» повні. За хороше «бабло» і батька рідного придушать. Шкірою чую: цей пришелепко десь тут, поруч. Для нього світ клином зійшовся на цій жіночці. Було б на чому. Дурачок. Це ж не гроші. Якби не його паранормальні здібності – кому б він був потрібен. А так, варто зізнатися: без нього – ми нічого. Він наша таємна зброя. Тому: або піймаємо й використаємо у своїх цілях, або знищимо, щоб не дістався ворогу.»