Читати книгу - "Син Нептуна, Рік Рірдан"

Зовні Ніко не справляв враження небезпечного. Худий та неохайний, у м’ятому чорному одязі. Його волосся, як завжди, виглядало так, наче він щойно підвівся з ліжка.

Хейзел пригадала їхню першу зустріч. Коли вона вперше побачила, як Ніко оголив той чорний меч, вона ледве не розсміялась. Він назвав його «стигійською сталлю» і зробив це з таким серйозним виразом обличчя, що виглядав сміховинно. Який з кістлявого блідого хлопчика воїн! Хейзел ні за що б не повірила, що вони родичі.

Досить швидко її ставлення до Ніко змінилось.

Персі насупив брови.

— Я... я тебе знаю.

Ніко теж нахмурився.

— Знаєш?

Він поглянув на Хейзел, сподіваючись на пояснення.

Хейзел завагалась. Щось таке дивне було в братовій реакції. Він щосили намагався поводитись невимушено, але Хейзел помітила, що, коли той уперше побачив Персі, на його обличчі промайнув спалах тривоги. Ніко знає Персі. Вона була впевнена в цьому. Навіщо тоді вдає протилежне?

Хейзел змусила себе заговорити.

— Е-е... Персі втратив пам’ять.

Вона розповіла братові все, що трапилось після того, як Персі опинився біля воріт.

— Тож, Ніко...— обережно продовжила вона, — я подумала... ну, ти всюди буваєш. Можливо, ти зустрічав таких напівбогів, як Персі, або...

Обличчя Ніко стало похмурішим за Тартар. Хейзел уявлення не мала чому, але натяк зрозуміла: не зараз.

— Ці новини про армію Геї, — промовив Ніко. — Ви попередили Рейну?

Персі кивнув.

— А хто ця Гея, до речі?

У Хейзел пересохло в роті. Варто їй було тільки почути це ім’я... І все, на що. вона була здатна, — втриматися, аби не впасти навколішки. Дівчина пригадала м’який і сонний жіночий голос, сяючу печеру і те відчуття, коли легені наповнюються нафтою.

— Вона богиня землі. — Ніко зиркнув на землю, наче та їх підслуховувала. — Найстаріша богиня з-поміж усіх. Більшість часу вона перебуває в глибокому сні, а ще ненавидить богів та їхніх дітей.

— Матінка-земля... лиха?

— Дуже, — серйозно промовив Ніко. — Вона вмовила свого сина, титана Кроноса... е-е, тобто Сатурна... убити власного батька, Урана, і захопити владу над світом. Титани панували тривалий час. А потім діти титанів, Олімпійські боги, їх скинули.

— Ця розповідь здається знайомою, — голос Пер-сі був здивованим, наче якийсь старий спогад частково винирнув у його голові. — Але не вважаю, що колись чув частину про Гею.

Ніко знизав плечима.

— Вона знавісніла, коли боги захопили владу. Знайшла собі нового чоловіка — Тартара, духа безодні, — і дала життя расі велетнів. Вони намагались знищити Олімп, але зрештою боги їх перемогли. Принаймні... уперше.

— Уперше? — повторив Персі.

Ніко глянув на Хейзел. Не здавалося, щоб він хотів викликати в неї відчуття провини, але це чомусь сталося. Коли б Персі знав правду про неї і про те, що вона накоїла...

— Минулого літа, — продовжив Ніко, — Сатурн спробував повернутись. Відбулась друга війна титанів. Римляни з Табору Юпітера взяли приступом його штаб-квартиру на горі Отріс, що за затокою, і знищили його трон. Сатурн зник...

Ніко завагався і поглянув на Персі. Він наче боявся, що до Персі повернуться якісь спогади.

— Одним словом, — продовжив він, — Сатурн, швидше за все, знову в безодні. І всі ми гадали, що війна завершена. Але, здається, поразка титанів розворушила Гею. Вона прокидається. До мене доходять чутки про відроджених велетнів. Якщо вони збираються знову кинути виклик богам, то, напевне, почнуть зі знищення напівбогів...

— Ти розповів це Рейні? — запитав Персі.

— Авжеж. — Щелепи Ніко напружились. — Римляни не довіряють мені. Тому я сподіваюсь, що вона послухає тебе. Діти Плутона... ну, без образ, але нас вважають навіть гіршими за дітей Нептуна. Ми приносимо нещастя.

— Хейзел дозволяють тут знаходитись, — помітив Персі.

— Це інше, — відповів Ніко.

— Чому?

— Персі, — утрутилась Хейзел, — слухай, велетні — це не найгірша з проблем. Навіть... навіть Гея не найгірша з проблем. Те, що ти помітив стосовно горгон, — це наша найбільша біда — вони не вмирають. — Хейзел подивилась на Ніко. Вона небезпечно наблизилась до своєї таємниці, але з якоїсь причини довіряла Персі. Можливо, тому що той теж був білою вороною, можливо, тому що він урятував Френка на ріці. Він заслуговував знати, яка перед ними стоїть загроза. — Ми з Ніко, — боязко промовила вона, — ми вважаємо, що те, що відбувається... Смерть не...

Перш ніж вона встигла закінчити, з верху пагорба пролунав крик.

До них біг Френк, у джинсах, пурпуровій табірній футболці й джинсовій куртці. Його руки вкривало мастило після чищення зброї.

Як і завжди, коли вона бачила Френка, серце Хейзел закалатало — що дуже дратувало дівчину. Авжеж, він був чудовим другом — єдиним у таборі, хто не поводився з нею так, наче вона була носієм чуми. Але він подобався їй не тільки як друг.

Френк був на три роки старший, і його не можна було назвати принцом на білому коні. Із цим дивним поєднанням дитячого обличчя і кремезного тіла борця він нагадував миленьку коалу з мускулами. А через те, що в таборі весь час намагались зробити з них пару «Дві найбільші невдахи у таборі! Ви ідеально підходите одне до одного!»), Хейзел ще запекліше боролась зі своїми почуттями.

Але у серця були інші плани. Воно шаленіло щоразу, коли Френк перебував поблизу. Хейзел не відчувала нічого подібного... з часів Семі.

«Припини! Ти тут з однією метою — і це не новий хлопець», — думала Хейзел.

До того ж, Френк не знав її таємниці. Якби знав, не був би таким добрим до неї.

Френк добіг до храму.

— Привіт, Ніко...

— Френку. — Ніко усміхнувся. Френк, здавалось, йому подобався, можливо, тому що цей хлопчина був єдиним у таборі, хто не нервував поряд із дітьми Плутона.

— Рейна відправила мене за Персі, — сказав Френк. — Октавіан прийняв тебе?

— Еге ж, — відповів Персі. — Поганець убив мою панду.

— Він... О, ауспіція? Еге, плюшеві ведмедики, певно, бачать цього хлопця у нічних жахах. Але ти тепер з нами! Треба тебе причепурити до вечірніх зборів.

Хейзел усвідомила, що сонце вже майже сіло. Як це так швидко минув день?

— Маєш рацію, — сказала вона. — Нам краще...

— Френку, — перервав Ніко, — чому