Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

осудом. Марті, зрештою, було байдуже, що там мали на думці вони чи лікарі. Разом із Нікою вона відбувала кабінет за кабінетом, у кожному дбайливо ставила наплічник десь під вішалкою, іноді вислуховувала чергову промову про «речі треба лишати в коридорі», іноді — миналося. Їй шепотіли на вухо числа — вона повторювала їх, показували цифри, набрані різнобравними кружечками, — вона називала ці цифри; холодним лінолеумом босоніж ішла до крижаної коробки, заходила, притискалася до металевої пластини, втягувала повітря, чекала, слухаючи, як із брязкотом закривається прохід; терпіла, поки пальці в липкій гумовій рукавичці ковзали по шкірі, дивилася тільки перед собою, у стелю, думала про наплічник, завжди про наплічник. Про те, що фрагменти щелепи і зуби лежать нещільно. Що коли якась тутешня пані Казатул навіщось вирішить пересунути наплічник, стукіт пролунає цілком впізнаваний. Недвозначний. От Ніка здивується! А Штоц буде прикро вражений, він-бо завжди про всіх думає тільки хороше.

А батько, спитала себе Марта. Як відреагував би на таку новину батько?

Її нарешті відпустили, наказали з обхідним та карткою іти до сто дванадцятого, там все це здати — і «далі можете бути вільною».

Марта попрощалася з Нікою, мовляв, є ще справи і треба зі Штоцем переговорити.

Зі Штоцем переговорити їй справді було необхідно, та ж вона, дурепа, пізно згадала, тому і пішла його шукати лише зараз. Класний із паном Вегнером і панею Казатул сиділи на третьому, перед ліфтами, — це було таке вузлове місце, повз яке ти весь час проходила, бо, звичайно ж, потрібні тобі лікарі сиділи не в одному якомусь крилі, а по всій поліклініці. Марта не дуже розуміла, навіщо вчителі завжди їх супроводжують: якби хтось захотів накивати п’ятами, навряд чи вони би встежили, а про допомогу ніхто все одно не просив, хіба, може, Аделаїда.

Якраз зараз вони оминули Марту: Аделаїда і пані Казатул, дівчина ледве не плакала і щось намагалась пояснити медсестричці, та кивала і заспокоювала:

— Не страшно, ну що ти, зараз ми з усім розберемось. Це нічого, нічого, просто така процедура, всі мусять її відбути. Для твоєї ж користі, розумієш? А я стоятиму поруч, щоб тебе не образили…

Це завжди дивувало Марту: чого раптом ти мусиш миритися і приймати як належне різні паскудства, все, що тебе принижує, виснажує, все, без чого ти спокійно могла обійтися? А на додачу ще й заявляють, мовляв, «для твоєї ж користі», ні для чого іншого. А це ж лише ціна. Просто ціна, яку ти платиш чи не платиш, і брехати самій собі зовсім не обов’язково.

Вона поправила шлейки наплічника, загорнуті у фольгу кістки глухо клацнули, зашурхотіли за спиною. Попереду коридор звертав, виводячи до ліфта, і Марта почула голоси. Точніше, один голос — голос Штоца; пан Віктор Вегнер намагався щось сказати, але…

— Ні! — відрубав класний. — Я цього не дозволю, і нема тут про що говорити. Такі речі просто неприпустимі. Неприпустимі, вам зрозуміло? Цього разу я закрию на це очі, але надалі, будьте ласкаві, свої… справи вирішувати поза шкільними стінами.

— Ви не розумієте…

— Та чому ж? Навпаки — я, пане Вегнере, дуже добре вас розумію. Сам колись таким був.

Напевно, краще би Марта перечекала або підійшла пізніше, але часу лишалось обмаль… Та й чомусь їй було трохи шкода цього бовдура із котячими очима. Медсестричка Казатул насправді ж не красуня — і що він в ній знайшов?..

— Пане Штоц… ох, вибачте, я невчасно?

Він обернувся — як завжди, височенний, трохи незграбний, схожий на мандрівного лицаря з гравюр. Заклав руки за спину, іронічно здійняв ліву брову.

— Марто? Підходь, не зважай. Це ми, скориставшись вільним часом, обговорюємо із паном Вегнером робочі моменти. У тебе все гаразд?

— Так, дякую. Я хотіла спитати… можна я сьогодні не піду до Інкубатора? А відпрацюю якось іншим разом, коли скажете.

Штоц змахнув вузькими долонями, немов диригент перед оркестром.

— Про що мова, звісно! Ти вже закінчила із оглядом? Гадаю, хвилин за сорок буде автобус, нас всіх відвезуть до школи.

— Я, мабуть, сама, так швидше. Дякую, пане Штоц!

Швидше чи ні — вона не хотіла бачитися з Нікою, бо довелося б знову вигадувати відмовки. Адже їм із Чепуруном і Стефаном-Миколаєм ще слід було владнати купу справ.

Хлопці вже чекали на неї біля сто дванадцятого, поклали сумки на коліна і стиха перемовлялися. Тут чомусь народу було набагато більше: якісь тітки, просякнуті ядучими парфумами, злі та рішучі, аж не підходь, середніх років чоловік із недоладною перукою на голові, юнак на милицях, із величезною — у гіпсі чи що — ногою.

Тітки, як не дивно, не сварилися поміж собою за хто раніше стояв — ні, вони пліч-о-пліч виступали єдиним фронтом проти відсутнього, але ж украй капосного «кліща», «пройдисвіта» і «гниди».

— Не слухайте його! «Нема в них розпоряджень», еге ж! «Експертів нема»! Це що, якась екзотична хвороба? Тут діагноз поставити — раз-два, ніяких приладів не треба.

— Отож! Привезти привезли, а далі? Ні туди ні сюди!

— Ну, нам гріх нарікати, — промурмотіла одна із них — низенька, у строкатій хустці й сірій кофті. Вона сиділа якраз біля юнака на милицях і ні на мить не випускала його руку. — Інші ж он…

Юнак подивився на неї із дивним виразом обличчя і спробував сісти рівніше. Величезна його нога заскреготіла по підлозі, лишаючи довгу тріщину в лінолеумі, наче раптом розчахнулася безкровна рана.

Тітки поглянули на них із заздрістю й осудом, а чоловік у перуці навіть не обернувся. Узагалі поки Марта була тут, він не ворухнувся, так і стовбичив під стіною, за діжкою із черговою повільно помираючою пальмою. Та й сам він здавався такою ж пальмою, перетвореною на людину якимось жорстоким чародієм.

— Кадиш! — визирнув з-за дверей асистент у хрусткому білосніжному халаті. — Заходьте.

Жінка у хустці підхопилася, простягла руки юнакові, той хитнув головою і сам, спершись на свої металеві милиці, почав підводитись.

— Хана лінолеуму, — впівголоса зауважив Чепурун. — Слухай, Марто, ти взагалі не чекай, вони тут довго будуть… Скажи, що з огляду.

Тітки, почувши його, загрозливо пооберталися, — і не минути б їй лиха, але цієї миті прийшла пані Казатул з Аделаїдою й Нікою. Не звертаючи уваги на загрозливі вигуки, куди, мовляв, без черги, вона кивнула Марті й повела всіх трьох до кабінету.

— …місце вам не потрібне, це тільки плюс, — говорив лікар. — Але вам доведеться стати на облік. І визначитися з тим, де ваш син перебував із травня до вересня. Краще десь північніше. Родичі у вас є в тамтешніх губерніях? З’ясуйте, буде потрібний нещасний випадок на виробництві, приблизно місячної давнини, хоча можна і щось свіжіше.

Тут він помітив пані Казатул і кивнув асистентові:

— Займіться.

Дівчат підвели до стола навпроти, там уже лежала трохи схилена набік, хитка купа медкарток. Асистент прийняв усі три, погортав, затримуючись