Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Він… казав, що… вони… заручини, тобто, – чомусь слова на цю тему застрягали в мене в горлі, – могли бути зафіксовані лише при… при взаємних почуттях, – якось все ж вичавила з себе.

– Так, – кивнув князь, старанно не помічаючи моєї ніяковості, – та ваші були укладені в одну мить. А це означало, що в вас не просто взаємні почуття, ви – ідеальна пара. Істинна.

Ідеальна пара?! Істинна?! Бісова доленосна зумовленість! Невже все прописано наперед й ухилитися від цього неможливо?! Ігор, схоже, спробував, одружившись з Ольгою, а в підсумку знов опинився поруч зі мною – дещо дорослішою, щоправда, та все ж. Якщо це так…

– Про що задумалась, дівчинко? – перервав мої роздуми князь.

Я навіть знітилась від усвідомлення:

– Про невідворотність.

Він скинув бровою, і я зрозуміла, що міміку Колвін успадкував від діда:

– І що ж тебе в ній лякає?

– Ви дуже кохали свою дружину. Ваш син… теж дуже кохав свою. Мої батьки… Я пам’ятаю, як тато кружляв маму, а вона заливалась щасливим сміхом… Як вони дивились одне на одного, – я здійняла погляд на чоловіка й похитала головою. – Їх нікого вже нема. А я… повільно помираю…

Князь на якусь мить стиснув мою руку:

– Тобі ніхто не дозволить померти, Лєра. Навіть сумніву з приводу цього не припускай.

Мені б його впевненість!

– Цього разу – може. Та я вже двічі опиняюсь на межі між «померти» та «вижити». Боюсь, третій випадок стане фінальним. Не може так постійно щастити.

Чоловік у деякій задумливості дивився перед собою, наче прораховував можливі варіанти моєї долі, після чого повернув обличчя до мене:

– Твоя історія не є повтором їхньої, хоч би з тієї причини, що вони всі були вбиті з першої спроби, тож, ти вже тільки через це не вписуєшся до того сценарію.

Заперечити я не встигла, оскільки зі сходів почулись поквапливі кроки цілителя. Зоран влетів на майданчик під прискіпливим поглядом Торна, що наглядав за обстановкою з боку й, інколи, здавався непомітним.

Почулось ввічливе покашлювання лікаря:

– Прошу вибачення, Ваша Світлосте! Пані час прийняти нейтралізатор.

– І не тільки його, – долинув з-за чоловічої спини голос Алєлі.

О, так! Прийшов час екзекуції! П’ять разів на добу мені вколювали та вливали зілля, що утримували мене на плаву. Навіть вночі будили. Та треба віддати належне, після цих засобів перші дві години я почувалась досить добре.

Князь підвівся:

– Ми ще поговоримо, дівчинко, – посміхнувся він та зник на сходах, залишивши мене на тортури моїм мучителям.

Тортури, щоправда, були досить умовними, та все ж набридли. Я мовчки підставила руку у розпорядження цілителя й покірно підставила рот під краплі від сирін. Після процедур та доскіпливого огляду й опитування мене, Зоран зник так само поквапно, як і з’явився.

Алєля обійняла мене за плечі, присівши на підлокітник крісла:

– Як ти?

Після того, як відбув Ігор, вона, схоже, вирішила взяти на себе хоч якусь частину його обов’язків стосовно до мене: ту, що можливо, звісно. Опікунсько-буркотливу то вже точно. І бурчала вона часто: то надто легко вдяглась з огляду на прохолодний ранок, то мало поїла, то з’їла не те, що мені потрібно, то сплю недостатньо, то забагато рухаюсь, а мені не можна, щоб не ганяти отруту по крові активніше. Взагалі, для свого бурчання на мене, приводи вона знаходила регулярно.

Я знизала плечима:

– Та як завжди. Після ліків – краще. Навіть прогулятись захотілось.

– Лєрочка! Сонце моє! – осудливо втупилась вона в мене. – Скільки разів тобі пояснювати: надмірна активність буде скорочувати дію нейтралізатора. Ти ж не хочеш, щоб його кололи частіше? Тож, не вередуй! Ще нагуляєшся.

– Треба було ввести мене у стазис: точно – не ворушилась би, – пробурчала вже я.

Вона окинула мене поглядом та поморщилась:

– Які ж ви з Ігорем схожі: в обох шило в одному місці.

– Ну, так! – пирхнула я, сміхотнувши. – Такі схожі, що упродовж чотирьох років ладні були загризти одне одного! Я – то напевне!

– Кровожерливе створіння! – посміхнувшись потріпала Алєля мене по голові. – Хоча, вони вміють доводити.

На сходах знов почулись кроки. Я хитро подивилась на сирін:

– По-моєму. Це до тебе.

Вона здивовано хмикнула:

– Хто тут може йти до мене?

Ой, з когось не дуже вдала актриса! Я хитнула головою назад:

– Ну, як же? А бравий гвардієць?

Поки Алєля продовжувала ліпити з себе уособлення скромності, невинності та абсолютного нерозуміння, з боку сходів пролунав густий голос голови княжої гвардії:

– Прошу вибачити, пані! Служба!

Сигвальд попрямував до Торна, що примостився у куту майданчика, та, судячи з вигнутої брови того, він також мав сумнів у доцільності такого службового завзяття начальства. Зітхнувши якимось своїм міркуванням, Алєля змовницьки втупилась в мене:

– Тобі який збитень принести?

Ясно-зрозуміло! Насилу стримала єхидну усмішку:

– Горобиновий.

Вона задоволено посміхнулась:

– Сигвальде! Я можу розраховувати на вашу допомогу? Мені потрібно дещо принести, а мої руки, як ви розумієте, у більшому ступені – крила.

– Звісно, пані, – розплився той задоволеною фізіономією. – Все, що завгодно!

– Хто б сумнівався, – тихо промуркотіла я собі під носа, підводячись з крісла та відходячи до загорожі, поки солодка парочка летіла сходами донизу.

А я вирішила помилуватись польотом іншої пари – туманних драконів, що кружляли посеред гір.