Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Приходьте й ми підемо,
несімо квіти всі їй,
несімо їх Марії,
що мати для нас усіх.
Ми знов перед Тобою,
пречиста наша Діво,
як місяць, Ти красива,
й ми біля Твоїх ніг…
***
Нікого більше нема. Я нарешті відновив ясність мислення. Думки знову впорядковуються й падають на дно моєї прозорості, де світло розриває на шматки останні приховані страхи й вагання. Я — цей пакунок. Я захищений шарами мішків, у які запхали мене старі, і через це мені не потрібно робити пакуночків, і взагалі нічого не потрібно робити, я нічого не відчуваю, не чую, не бачу, бо не існує нічого, окрім цієї порожнини, яку я займаю. Мішковина, грубі вузли, шви зі шнурків дряпають мені обличчя. Мої ніздрі, як і моє горло, повні ворсинок. Моє тіло скорчене під дією сили, з якою зшито мішки. Я знаю, що це єдина форма існування — печіння від подряпин, задишка від ворсин, біль від стискання, адже якби була інша форма існування, то разом із нею мало би бути минуле й майбутнє, а я не пам’ятаю минулого і не знаю майбутнього, щасливо відпочиваючи тут, у моєму забутті, адже я все забув, і все забуло мене. Моєю єдиною ознакою є моя подруга самотність. Я пильную за нею, щоб ніхто не потривожив спокій мішка, який захищає мене ефективніше, ніж ці саманні стіни. Так, я пам’ятаю про стіни. Але більше я ні про що не пам’ятаю, майбутнє триватиме доти, доки ці стіни не впадуть. Залишилося ще зовсім недовго, і це все добіжить до свого визначеного кінця: тут здійметься курява, щойно голодні ротяки екскаваторів порушать віковічний спокій цього саману, з якого витворено цей світ, а після них жорстокі відбійні молотки й катки зломлять опір землі, яка гадала, що знайшла своє втілення в цих мурах і лабіринтах, і повернуть її до природного стану пласкої поверхні, що, як і будь-який ґрунт, складається з каміння, шматків дерев, листя, гілок, що гниють або висихають, якихось шматків кольорового гіпсу, ока, щелепи змія, ганчір’я, паперу, що розкладатиметься, мішків, у яких, можливо, лежатиме хтось, хто кричатиме: ні, рятуйте мене, я не хочу вмирати, мені страшно, я слабкий, знерухомлений, залишений напризволяще, безстатевий, розплющений, — але я не кричатиму, тому що немає інших форм існування, я в безпеці тут, усередині того, з чого ніколи не виходив, я господар цієї порожнини, яка мене пречудово оберігає, бо вона моя господиня. Кажуть, що існують ефемерні пасажі, занедбані подвір’я, коридори з довгими штучними перспективами, нагромаджені предмети, призначення яких уже ніхто не пам’ятає, гнилі плями, які спроквола ширяться стінами, легенька вуаль пилу, що спадає з поточеної шашелем деревини, кімнати, сповнені цією тишею, яку ніхто й ніколи не порушував, тому що нікого ніколи не існувало, хоча, кажуть, що хтось колись існував і що, можливо, навіть досі існує, але я не вірю, хтось хитається зовні в кутку, хтось існує, існує зовні, існує інший кашель, окрім мого, але він такий приглушений, що, можливо, він зовсім і не кашель, існують рухи, яких я вже позбавлений, ці рухи легкі, наче рухи тіней, що збиваються в купу й наближаються без кроків, тому що немає ніг, які б могли крокувати, це не кіт, ні пес, ні миша, ні курка, ні кажан, ні кріль, я чую, як воно дихає поруч зі мною, хоча я не здатен чути, як можна так легко кашляти, коли ти лише — створіння з тіней, яке мені потрібно побачити, я потребую цього, й через цю потребу мене охоплює жах, потреба побачити це обличчя, що так близько дихає й кашляє, відновити зір, відновити зовні, я кусаю, вгризаюся в мішок, який затуляє мені рота, я гризу і гризу, щоб пізнати обличчя цієї тіні, яка існує зовні, відгризаю шнурки, вузли, латки, мотузки, прориваюся, але цього завжди недостатньо, ще один мішок, ще один прошарок, який я завойовуватиму віками й долатиму тисячоліттями, я зістарію, не знаючи нічого, окрім смаку джуту в роті, й не роблячи нічого, крім вигризання цього мокрого від слини отвору, мої зуби ламаються, але я маю й далі гризти, тому що зовні хтось чекає на мене, щоб назвати моє ім’я, а я хочу його почути, а тому кусаю, жую й роздряпую, я кусаю, жую і роздряпую останню оболонку мішка, щоб врешті-решт народитися чи померти, але мені не вдається ні народитися, ні померти, тому що є руки, які хапають роздряпану частину мішка й величезною голкою зашивають дірку, через яку я мав намір дивитися й дихати, повітря, свіже повітря, повітря, як у вікні, яке мені не дозволили відчинити, бо воно було вигаданим, через цю дірку мій спогад вистрибнув на мить до повітря з того вікна й залишився замкненим тут разом із ностальгією за цим повітрям і цим вікном, я не можу, ми не помістимося тут удвох із моєю ностальгією, лише я, тому що через цю ностальгію за вдаваним повітрям біль від ворсинок у носі стає нестерпним, а смак джуту в роті — відразливим, ще одна дірка, мої нігті розкопують геологічні прошарки мішків, щоб знайти вихід, мої нігті ламаються, з моїх пальців тече кров, пучки роздерті, кісточки почервонілі, ще один мішок, а за ним іще й іще один, так, тепер ще одна дірка, але зовнішні руки перевертають згорток, яким є я і, без жодного слова, бо ця істота не хоче себе видати, якщо ці руки таки належать якійсь істоті, продовжують зашивати, шов за швом, вони зашивають цей отвір, щоб я не міг утекти, а я хочу втекти, щоб побачити це обличчя, тож я рвучко випростовую ногу і п’ятою щосили прориваю інший отвір, але бородавчасті руки зашивають і його з такою ретельністю, на яку лише вони здатні, маленькі шви, численні шви хрестиком, які церують чи вишивають рубець на тканині мішка, я не можу вийти, я не можу навіть вдихнути уявного повітря за вікном. Чекати. І я чекаю цілими століттями, поки утвориться новий геологічний шар із решток мільйонів життів, які, як кажуть, існують, щоб закопати тут мою ностальгію. Мій простір скорочується з кожною латкою старої, яка зашиває мене, щоб я не вийшов, адже шиє саме стара, я відчув старість її пальців, що, шиючи, перебирають мішки, я роздряпую і кусаю, а вона знову зашиває, скорочуючи мій простір, її руки повертають мішок, бо раптом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розпутний птах ночі, Хосе Доносо», після закриття браузера.