Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Отож мер мав усі підстави убити її, — сказав Дерек.

— Ми знайшли винного, — погодилася Анна. — Тільки ж і він загинув.

— А що відомо більше про ту Фелісіті?— запитав я.

— Фелісіті Деніелз, — із задоволеною усмішкою відказала Анна. — Досить було мені зателефонувати Семюелеві Падаліну, й він сказав мені про неї. Зараз вона мешкає в Корамі й чекає на нас. У дорогу.

Фелісіті Деніелз було шістдесят років, вона працювала в крамниці електричного обладнання у торговому центрі в Корамі, де ми і зустрілися з нею. Вона чекала на нас, щоб піти на обід, і ми зайшли до сусідньої забігайлівки.

— Це нічого, якщо я візьму сендвіч? — запитала вона. — А то мені не буде коли і поснідати.

— Та будь ласка, — сказала Анна.

Вона дала замовлення офіціантові. Мені здалося, що у неї сумний і втомлений вигляд.

— То ви хотіли поговорити про Меґан? — запитала Фелісіті.

— Так, пані, — відказала Анна. — Може, ви знаєте, ми наново розслідуємо і її убивство, й убивство родини Ґордонів. Меґан була вашою подругою, так?

— Авжеж. Ми зустрілися в тенісному клубі й відразу ж заприятелювали. Вона молодша за мене, вікова різниця у нас була років із десять. Але рівень гри в теніс у нас був однаковий. Не скажу, що ми були такі вже щирі подруги, та часом випивали по чарці після матчів, то добре запізналися.

— Якою особистістю вона була?

— Романтичною. Трохи мрійливою, трохи наївною. Така собі мрійниця.

— Давно ви мешкаєте в Корамі?

— Понад двадцять років. Я перебралася сюди з дітьми незабаром після смерті мого чоловіка. Він помер 16 листопада 1993 року, у день свого народження.

— Ви бачилися з Меґан після його смерті й переїзду?

— Авжеж, вона регулярно навідувалася в Корам. Привозила мені різні страви власного приготування, якусь хорошу книжку вряди-годи. Як по правді, я нічого в неї не просила, вона трохи й нав’язувалася. Але це ішло від щирого серця.

— Меґан була щасливою жінкою?

— Авжеж, у неї було все. Вона дуже подобалася чоловікам, всі були в нестямі від неї. Лихі язики казали, що орфейська книгарня процвітала тільки завдяки їй.

— То вона часто зраджувала чоловіка?

— Ну, я не це мала на увазі. Втім, вона була не дуже охоча до пригод.

— Чому?

Фелісіті Деніелз звела плечима.

— Хтозна. Може, була не дуже смілива. Не любила небезпечного способу життя.

— Проте, — сказала Анна, — згідно з її щоденником, Меґан упродовж останніх кількох місяців свого життя мала зв’язок з одним чоловіком.

— Справді? — здивувалася Фелісіті.

— Авжеж, вона зустріла його увечері 31 грудня в готелі «Троянда Півночі» в Бріджгемптоні. Меґан пише, що регулярно бачилася з ним аж до початку червня. Потім записів нема. Вона нічого вам не казала?

— Нічогісінько, — відповіла Фелісіті Деніелз. — А хто він такий?

— Ми не знаємо, — відказала Анна. — Я сподівалася почути це від вас. Меґан ніколи не скаржилася вам, що їй погрожують?

— Погрожують? О боже, ні! Послухайте, є, звісно ж, люди, що знали її ліпше за мене. Чому ви розпитуєте саме мене?

— Бо, згідно з її щоденником, у лютому ви відкрили їй одну таємницю, що стосувалася Джозефа Ґордона, міського голови Орфеї, і це її досить-таки збурило.

— О боже! — пробурмотіла Фелісіті Деніелз, притуливши долоню до вуст.

— То про що там ішлося? — запитала Анна.

— Про Люка, мого чоловіка... — кволим голосом відказала Фелісіті. — Ліпше було б ніколи не казати того Меґан.

— А що з ним сталося?

— Люк був у боргах. Він мав підприємство з виробництва вентиляційних установок, але воно збанкрутувало. Мусив звільнити всіх працівників. Справи його були геть кепські. Він нічого нікому не казав. Я виявила все незадовго до його смерті. Потім довелося продати дім, щоб оплатити векселі. Я з дітьми покинула Орфею, знайшовши роботу продавчинею.

— Пані Деніелз, від чого помер ваш чоловік?

— Наклав на себе руки. Повісився у нашій кімнаті, ввечері в день свого народження.

*

Лютий 1994 року

У вмебльованому помешканні, яке винаймала Фелісіті Деніелз у Корамі, вже западав вечір. Меґан прийшла до неї пополудні, щоб занести лазанью, і застала її у цілковитому відчаї. Діти казилися, не хотіли робити уроки, у вітальні був рейвах, Фелісіті плакала на дивані, не в змозі прибрати ситуацію до рук.

Меґан відразу ж утрутилася: закликала дітей до порядку, змусила їх поробити уроки, потім відпровадила у душ, посадила вечеряти і поклала спати. Тоді відкоркувала пляшку вина, яку принесла зі собою, і налила Фелісіті велику склянку.

Фелісіті не мала кому звіритися, тож розповіла все Меґан.

— Я вже не можу, Меґан. Аби ти знала, що кажуть про Люка. Боягуз, мовляв, повісився в день свого народження, коли дружина з дітьми готувалися до святкового обіду на першому поверсі. Я бачу, як батьки інших учнів дивляться на мене. Не можу я терпіти цієї суміші докору і поблажливості.

— Ох, мені так шкода тебе, — сказала Меґан.

Фелісіті стенула плечима. Вона ще налила вина і вихилила одним духом. Алкоголь подіяв, і вона, трохи сумовито помовчавши, врешті сказала:

— Люк завжди був дуже порядним чоловіком. І ось до чого це призвело.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Меґан.

— Нічого.

— О ні, Фелісіті. Ти сказала або ж забагато, або недостатньо!

— Я скажу тобі, Меґан, але пообіцяй, що нікому не розповідатимеш про це.

— Авжеж, ти можеш завжди мені довіряти.

— Останніми роками Люкове підприємство трималося добре. Все у нас було гаразд. Аж до того дня, коли мер Ґордон призначив йому зустріч у себе в кабінеті. Це було перед тим, як у муніципальних приміщеннях мали розпочатися роботи з перебудови. Ґордон сказав Люкові, що віддасть йому підряд на обладнання вентиляційних систем за фінансове відшкодування.

— Ти маєш на увазі хабар? — запитала Меґан.

— Авжеж, — кивнула Фелісіті. — А Люк відмовився. Сказав, що бухгалтерія помітить це і він усе втратить. Ґордон почав погрожувати, що знищить його.